Куточок вітальні, тимчасово обладнаний під робоче місце вчителя. Вчителька Марія Петрівна ретельно протирає клавіші ноутбука, потім для гарантії бризкає на екран антисептиком, дивиться на годинник. Чекає, поки секундна стрілка дійде до дванадцяти, клацає по клавіші. Екран ноутбука загоряється, вона робить ще декілька маніпуляцій мишкою, починає відео конференцію.

‒ Діти, допоможіть своїм батькам налаштувати пристрої, починаємо батьківські збори.
За декілька секунд на екрані ноутбука класного керівника висвітлюються тридцять маленьких прямокутників – комірок, у яких почергово з’являються то обличчя дітей, то їхніх батьків. Вчителька ще пару секунд чекає, роздивляючись обличчя. Тільки готується розкрити рота, як один прямокутник раптово гасне. Та через декілька секунд появляється знову. І разом з зображенням доносяться голоси.
‒Ма! Я ж просив просто дивитися у екран! Ди – ви – ти – ся! І нічим не клацати!
‒То я просто хотіла на стрілочку нажати! Щоб, як ти кажеш, грузилося швидше! Хіба я знала, що воно вирубить!
‒То я тобі кажу, просто дивися у оте віконечко! ‒ рука на мить закрила екран. Та зрештою знову у прямокутнику появилося жіноче обличчя.
‒Ой, вибачте мене за мою дитину! Таке псіховане стало з цим карантином! Кажу йому, навчи мене управлятися з ноутбуком. То він нормально пояснити не може! Зразу ж і кричить! Каже, що це й дурному ясно, а ти не поймеш! Хоч би вже швидше у школу! Ще раз вибачте!
‒Що ж, я бачу, що всі вже готові, ‒ вчителька поправила зачіску. Сьогодні вона вперше за декілька тижнів спробувала привести свою зачіску до порядку без перукаря. З якоїсь там сотої спроби це їй нарешті більш менш вдалося. Але вона перестрахувалася ще раз.
‒Розпочнемо наші батьківські збори у режимі он – лайн. Це ми вперше проводимо захід у такому режимі. Але я повинна це зробити, щоб донести вам всі особливості дистанційного навчання.
‒Слухайте, а не можна повільніше!, ‒ обізвався прямокутничок у лівому нижньому куті екрана. ‒ Я не встигаю записувати!
‒А вам і не потрібно це робити, ‒ відповіла вчителька. ‒ я все це скину у соціальні мережі. І у ютуб теж. Ваше завдання тільки лайкати це повідомлення. А також всі інші мої пости. Самі розумієте, чим більше лайків я зберу, тим… ‒ І вчителька підняла вказівний палець вгору.
‒Очителько! Очителько! Ви мене чуєте? ‒ обізвався прямокутничок майже посередині екрана. Марія Петрівна швидко вирахувала, що там повинні знаходитися батьки Васі Васьковича. Але з екрана дивилося зовсім інше обличчя.
‒А ви хто?
‒Я прабабуся Васі! Батьки вже другий тиждень у самоізоляції на дачі. Картоплю досаджують. А мене залишили з ним.
Вчителька злякано сахнулася від екрана. Потім декілька разів швидко перехрестилася.
‒А хі – ба ви не то ‒ го? ‒ по складах вимовила.
‒Як це того? ‒ підняла тон розмови бабуся.
‒Ну як вам сказати, ‒ вчителька намагалася взяти себе у руки. Незважаючи на великий педстаж та не менший досвід спілкування, вона вперше попала у таку складну ситуацію. Та зрештою перевела дух, почала пояснювати:
‒Розумієте, ваш Вася ще до карантину двічі відпрошувався з уроків. Перший раз до вас у лікарню. А другий, ‒ вчителька знову зам’ялася. А другий..
‒Шо, на похорон? ‒ виручила вчительку бабуся. ‒ То я зараз йому всиплю. Не подивляся, що на дві голови вищий.
Прямокутничок на декілька секунд посвітлів, натомість звідти стали доноситися крики та зойки. Та зрештою все вгамувалося.
‒Продовжимо, ‒ вчителька знову поправила зачіску. Та бабуся, яка знову зайняла своє місце, втрутилася у розмову:
‒Очителько! Чуть не забула через того лобура, шо хотіла сказать. Ви казали про лайку та пости. То постить, скажу вам, це добре. Це треба. Якраз перед Паскою нужна справа. А ото з лайками – то тут я проти. Не можна у піст лаятися. Гріх. Я тільки що согрішила. Через того лобура гріха набралася. Каюсь. А вам не совітую. Постить треба, а лайки, то нехарашо.
‒Ну добре, ‒ згодилася вчителька, знову поправляючи зачіску.
Не встигла Марія Петрівна знову сконцентруватися на екран, як з другої строчки п’ятої колонки донеслось:
‒Миколо! Миколо! Чуєш? Залиш собаку! Тобі кажу, залиш собаку у спокої! Шо гулять? Ти вчора півдня тинявся з нею! Сьогодні моя черга! Уроки вчи оно!
Не встигла вона закінчити останню фразу, як за спиною власника комірки, що знаходилася у третій строчці другої колонки щось гучно вибухнуло. Та так голосно, що підскочила не тільки господиня квартири, де відбувся це теракт, а й її сусіди по онлайн зборах з усіх боків. І слідом за вибухом та хмарою диму за спиною до мами з радісними криками підбігли перемазані сажею двоє хлопців – підлітків.
‒Мамо! Мамо! ‒ один поперед одного закричали вони. ‒ Тільки що з татком вчили хімію, то він показав нам, як порох робить. Ох і бахнуло!
Поки хлопчики розповідали про демонстраційний експеримент та його наслідки, за спиною мами темніший за афроамериканця татко тихенько побіг у ванну.
‒Ой, почекайте, ‒ мама відмінниці Віки швидко схопилася з місця. ‒ Згадали про кухню. Побіжу газ прикрутю. Бо поки я на зборах, обід википить.
Марія Петрівна скористалася паузою, онлайн запитала присутніх:
‒А скажіть, ваші діти телеуроки дивляться?
‒Аякже, ‒ закивали головами батьки. ‒ З ранку до вечора з перервами на клацання смартфонами та комп’ютерами.
‒Наша бабуся, ‒ повідомила власниця комірки останньої строчки шостого ряду. ‒ Наша бабусяцерез ці уроки вже другий тиждень не дивиться «Битву екстрасенсів та «Доктора Комаровського». Аж злягла трохи.
‒А уроки ваші діти де проводять? ‒ знову запитала вчителька.
‒Фізкультура на балконі, відповів один з присутніх тат. ‒ Математика та мови на кухні. Там мама вчителює. Ну а інші предмети, то біля мого дивана. Тут і фізика, біологія. Історія й географія добре йде. Під неї засипати хорошо.
‒Ну добре! ‒ Марія Петрівна перевела подих. ‒ Наче всі питання розглянули. Може у когось щось є до мене?
І тут заговорили всі. Навіть ті, хто до цього часу просто сидів та дивився у екран. Вчителька намагалася вслухатися у цю какофонію звуків, та зрештою голосно крикнула:
‒Голова батьківського комітету! Говоріть! Всім мовчати!
Та один з присутніх тат не встиг вчасно загальмувати , продовжив у екран:
‒А може ну його, це й карантин? Бо ще тиждень і ми з ума посходимо!
‒Ми й маски їм пошиємо. Та шо там маски, скафандри дістанемо. Руки мити примусимо кожні десять хвилин.
‒А я з дачі привезу корзину цибулі та поставлю у класі!
‒А я з роботи кисневий балон притягну. Й метрів сто шланги. Й через день заправлятиму!
‒Пишіть куди там треба, Маріє Петрівно! ‒ голові батьківського комітету таки вдалося протиснутися у шпаринку в лавині слів. ‒ Пишіть! А ми всі гуртом підпишемося! Мало буде, то й сусідів підключимо. Бо й вони від наших уроків вже починають потроху з розуму сходити! Пишіть! Бо ще трохи, й ми гигнемо не від коронавірусу, а від самого карантину!