Анжела Драч – майстриня з села Буки Маньківського району, що займається відродженням стародавньої кераміки. Жінка-гончарівна – рідкість, тому що робота з глиною – це важка фізична праця. Адже глину треба видобути, принести, замісити й тільки тоді починається диво творення. І навіть коли в руках майстра шматок глини перетворюється на полумисок, глечик чи унікальну іграшку, його ще треба випалити при температурі понад 1000 градусів, аби витвір набув міці й слугував людям довгі роки. Пані Анжела не боїться важкої праці, адже скільки себе пам’ятає, відтворює в глині давню народну іграшку, викручує на гончарному колі ужиткову кераміку, створює ліпний посуд у стилі давніх культур.
А почалося все з дитинства. «Я виросла в селі Буки, – розповідає майстриня. – Тож, коли малими гралися на дворі, хтось почав ліпити з глини-мазанки. Я теж зачепилася за те заняття». Потім була дитяча художня школа в рідному селі, де дітлахи ліпили скульптурки з пластиліну. «Я питала в нашого викладача, як із глини ліпити, яку глину брати? – розповідає пані Анжела. – Але він не міг розповісти, бо був художником, не гончаром. Тільки сказав, що готовий глиняний виріб треба випалювати. Але як – не знав. То я якось зліпила іграшку. І, як мама в плиті їсти варила, у вогонь поклала. Але не просто так, запхала в консервну банку, аби виріб у сажу не замастився. Коли вогонь погас, витягла ту бляшанку, а там усе потріскане, розламане. Але черепки дзвеніли. Для мене це було досягненням, адже, якщо глина дзвенить і не розмокає у воді, значить випалилася».
Коли Анжела Драч закінчила вісім класів, намагалася вступити до Миргородського державного керамічного технікуму ім. М.В. Гоголя, але не пройшла за конкурсом. Тож довелося навчатися в Млієвському садівничому училищі. І тільки після його закінчення молодій майстрині пощастило вступити в Канівське вище професійне училище №23 в групу художників-керамістів. «Уже там я дізналася всі нюанси, які потрібні гончару, – розповідає пані Анжела, – де й яку глину шукати, як виробляти й готувати, як ліпити. Викладачем була скульптор Тетяна Олександрівна Бузницька. Але студіювали ми не народну творчість, а заводські технології». Після навчання молода майстриня працювала на Маньківському майоліковому заводі, у Бершаді на керамічному заводі, а потім вийшла заміж і переїхала в Умань. Тож із 1995 року робила в Уманському педагогічному університеті лаборантом на відділенні «Народні промисли». «Це був початок, – розповідає майстриня, – адже якось від університету ми з студентами поїхали на ярмарок до Пирогова в Музей культури та побуту. Тоді я потрапила між люди і познайомилася з відомими майстрами. Придивлялася багато робіт, різноманітних і дуже гарних. А такого, як у мене, немає. Цим себе тоді заспокоїла».
З того часу почалася активна виставкова і ярмаркова діяльність майстрині. «З Пирогова потяглися доріжки по всій Україні, – розповідає Анжела Драч, – їздила в Київ і в Івано-Франківськ, у Херсон і в Коломию, об’їздила Крим». Майстриня брала активну участь у ярмарках у Музеї народної архітектури та побуту в Пирогові, на святах у Музеї Івана Гончара та різних етнофестивалях, зокрема «Прикарпатський вернісаж», «Трипільське коло», «Мамай-фест», «Київська Русь», «Країна мрій» тощо. «А як крутишся між людьми, хочеться працювати, – посміхається пані Анжела. – Бачиш роботи інших майстрів, хочеться й себе показати. Ідей було чимало. Але, зрештою, зрозуміла, що все не охопиш, а те, що є на Черкащині, більше ніде немає. Походила по краєзнавчих музеях області й зрозуміла: це моє. Тут, де я живу, де я виросла, я повинна бути і продовжувати те, що ми маємо. А тут у нас трипілля, чернихівка, білогрудівська культура, скіфська культура, іграшки сіл Старі Бабани, Громи, Паланочка». І почалися кропіткі дослідження форм і старовинних технологій. Паралельно майстриня вчила дітей ліпленню з глини в селі Громи, говорила: «Ви живете тут, тож відроджуйте, що маєте, те, що зникає. Якщо не кераміку, то хоч іграшку». Потім захопила трипільська культура. Майстриня працювала в музеях, шукала літературу, почала створювати справжні шедеври в трипільському стилі. «Виготовляю трипільських робіт дуже мало, адже вони великі, складні, на них треба багато часу, – ділиться пані Анжела. – Тож на прожиття ліплю іграшки оленів і корівок, баранчиків і коників. Потім в університеті викладач зробив гончарного круга. Іноді могла на ньому чогось покрутити. А коли вже тато зробив гончарного круга в Буках, тоді пішло гончарство. Як влітку приїздила додому, не бачила нікого й нічого. Донька з бабусею, а я одно тягаю глину з лісу та з кар’єру, замішую та гончарне коло кручу».
Минув час. Доля розпорядилася так, що Анжела Драч з донькою повернулася в рідні Буки. Купила хатку, поставила три горна для випалення кераміки. Бідкається, що не має майстерні, немає де поставити гончарське обладнання. Де живе, там і ліпить. «Жити ж треба, я ж більше нічого не вмію робити, – пояснює майстриня. – Аби був якийсь меценат, який би допоміг з приміщенням, робилося б усе швидше. Коли мають прийти люди, ховаю по кутках житлове причандалля, натомість виставляю роботи, а коли працюю, влаштовую майстерню. Люди просяться на майстер-класи, але немає де проводити, відмовляю. Учителька з районної художньої школи дуже просить працювати з дітками. Я пускала до себе по п’ять дітей, але дуже незручно. Живу сама собі. Приїздять люди – подякую, ніхто не чіпає, працюю і теж дякую. Раніше я їхала в Україну, тепер Україна їде до мене».
Романтична, але нелегка доля майстра. Адже в сучасному світі вижити дуже тяжко. «Зимою взагалі без грошей сиджу, тільки працюю, – бідкається Анжела Драч. А влітку розпродую туристам те, що наліпила». Та майстриня не втрачає оптимізму, адже не заростає доріжка до її оселі, йдуть і йдуть люди до незвичайного помешкання, де відбувається диво перетворення шматка глини на прекрасні витвори народного мистецтва.
Сьогодні керамічні роботи Анжели Драч знають і люблять в Україні та за її межами. Приїздять у Буки туристи не тільки помилуватися каньйонами й водоспадами, а й доторкнутися до народної творчості, що плекає у своїх виробах невтомна майстриня. Традиційний керамічний посуд та іграшки, свистунці й калатальця… Створені за старовинними технологіями, обпалені в справжньому гончарському горні, смолені, димлені й розписані кольоровою глиною, вони не тільки милують око, до них торкаєшся – і поринаєш у прадавні часи, туди, де зберігається душа нашого народу.
Юлія Вовкодав
