Андрій Суворов працює капеланом в Центрі Паліативної допомоги в «Черкаському обласному онкологічному диспансері». Кілька років тому він переміг онкологію, а зараз вирішив присвятити життя допомозі іншим.
Про боротьбу з хворобою, шлях до Бога та мотивацію розповів Андрій Суворов журналістам «Нова Доба».
Я звертався до Всевишнього й казав, що зроблю те, що для мене підвладно:
\”Я знаю, що ти разом зі мною, що ти за мною, і ти понесеш ту неміч, яку я не в змозі понести\”.
Моє проповідування – це свідчення про Христа, в тілі й наяву. Намагаюся донести нашим пацієнтам, що все можна перемогти, маючи в собі любов та співчуття\”.
Історія родини
У мене тато хворів на онкологію. Це теж один із прикладів Божої волі, коли ти перебуваєш у молитві. Я молився над ним і вірив, що можна отримувати зцілення, можна отримати перемогу над собою, головне, каятися. Тато дуже сльозно каявся в своїх вчинках, і він прожив вісім з половиною років з пухлиною в голові. Це нонсенс. Лікарі казали рік, пів року максимум, а він…
У мене двоюрідна сестра і брат також померли від раку. Зараз мама хворіє на онкологію.
Мене не злякало, коли мені сказали, що в мене онкологія, мене розсмішило, що вона в мене вісім з половиною років.
Три роки назад я дізнався про свій діагноз. Відчув себе погано, пішов до лікарні, де мені зробили УЗІ й сказали, що щось із печінкою. Коли почали звертатися до онкологів, то час був втрачений. Лікарі сказали, що я не придатний для лікування, бо запущений варіант: четверта стадія, метастази, шансів майже немає.
Я помолився і вирішив боротися. Розумієте, важливо боротися не тільки за рахунок ліків та медиків, а й за рахунок власного переконання в Божій волі в середині себе. Перемогти онкологію можна, якщо змінити свій внутрішній світ. Заглянути в середину й почати перебудовуватися. Тобто, сприймати так: це вже зі мною сталося, страшного нічого немає, життя продовжується. Я хочу жити і буду боротися. Яка б ситуація не була, я повинен залишатися з Богом і він мене підтримає. Найголовніше, не треба впадати в розпач.
Онкохвора людина така сама, як інші. Вона просто із особливостями. З моменту, як людина дізналася, що стан її здоров\’я підвели рискою \”онкологія\”, вона змінюється, і вже не може жити в мирському світі, як раніше.
Будь-яка хвороба посилається людині, щоб вона переглянула своє життя. Це, ніби тимчасова зупинка, на якій ти можеш озирнутися, щось переоцінити.
Господь дає другий шанс людині. Дає впевненість, що все можна перемогти. Любов\’ю та впевненістю. От коли в тебе немає можливості щось робити фізично, ти можеш розвиватися духовно. Підтримувати інших словом, посмішкою, враженнями.
Я весь час був вірянином, але, суєта мирська \”засмоктувала\”. Хотілося чогось добиватися, розвиватися, спрацьовував більше особистий егоїзм: це я хочу, це для мене.
Тепер я намагаюся більше віддавати, ніж отримувати. У цьому велика зміна. Коли людина починає милосердствувати, віддає кожен подих свого життя іншій людині, тоді Бог наповнює тебе благодаттю та радістю.
Чим більше ми віддаємо, тим більше йдемо до зцілення.
Щоб перемогти хворобу, себе, треба мати сильну опору: друзів, рідних. Потрібно, аби не жаліли, а говорили: \”Життя продовжується, я тебе люблю і поважаю таким, який ти є\”.
Про лікування та допомогу іншим
Моє лікування тривало два роки: три операції, тринадцять хімій, 30 променевих терапій.
Після 13 хімії я втратив свідомість, уже тут, у місті. Три дні лежав у реанімації, лікарі сказали рідним, що не виживу.
Здавалося б, коли вже все є: зробили одну операцію, іншу на печінці (її чверть лишилася), нарешті й третю провели, назначили хімію.
Я тоді приїхав з Києва, почав відчувати погіршення стану, потім впав у кому.
Господь, напевно, хоче, щоб я ще жив. Треба довіряти йому. Є така приказка про сліди на піску, коли один чоловік розказував: \”Господи, ось дивися, з дитинства ти вів мене за руку, в юності теж, потім мені стало погано, а на піску лишилися лише одні сліди, чому ти мене покинув? Сину, не хвилюйся, коли тобі було тяжко, я взяв тебе і ніс\”. То і мене Господь продовжує нести.
Коли в мене була ще четверта стадія і я перебував в Інституті раку в Києві, лікарі мені казали: \”Андрій, а що це з тобою таке? Ти повинен лежати і вмирати, а замість цього ти ходиш та підтримуєш інших\”.
Я вже тоді зрозумів, що це моє покликання. Я ж казав: \”Господь, ти допоможи мені тут, а я потім віддамся тобі\”.
Під час розмови з медиками, які казали, що операцію робити не можна, бо є вірогідність, що це призведе до смерті, я усвідомлював, що треба день прожити з користю, когось підтримати, бо завтра мене вже може не бути.
Тому пацієнтам говорю: \”Ми разом з вами в одному човні, не знаємо, хто випливе раніше, але завжди ви можете розраховувати на мою підтримку\”.
Найголовніша порада людям, які тільки дізналися про свій діагноз: не піддавайтеся страху. Ми ж не боїмося, коли болить зуб.
Ми продовжуємо жити далі. Відкривайте в собі нові таланти. Милосердствуйте. Моліться: \”Господи, я ступаю сьогодні один крок, але я хочу йти далі, підтримай мене\”.
Матеріал підготувала кореспондентка інформаційного агентства \”Нова Доба\” Дар`я Роженкова. Проєкт «Сильні: відверті історії людей, які перемогли онкологію» реалізовано за сприяння кафедри журналістики, реклами та PR-технологій ЧНУ ім. Б. Хмельницького
