Всеукраїнська науково-практична конференція «Соціальні та гуманітарні технології: філософсько-освітній аспект» усьоме відбулася в Черкаському державному технологічному університеті.
Зокрема, на пленарному засіданні виступив PhD, професор кафедри політичної психології та міжнародних відносин Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова, член Асоціації політичних психологів України Всеволод Зеленін. В інтерв’ю «Новій Добі» він розповів про специфіку написання книг, чинники, які впливають на інформаційну політику держави та особливості міфодизайну.
– Яка мета Вашого візиту до Черкас?
– На мою думку, у Черкаському державному технологічному університеті сформована потужна школа соціальної філософії. Важливо, що в межах досліджень охочі не лише послуговуються сучасним науковим стилем, але й шукають нові підходи й методики та переосмислюють сенси. Не бояться говорити.
Мені запам’ятався прикрий випадок під час виступу в одному з науково-дослідних інститутів Києва 2015 року. Тоді я розповідав про важливість і необхідність сакралізації державних символів України. Опісля доповіді до мене звернувся доктор наук: «Зачем вы пытаетесь мне навязывать эту желто-синюю тряпку?». На жаль, у масовій свідомості навіть розумних людей немає розуміння того, що важливе, аби ми гуртувалися навколо сакральних ідей, які творять державу. Натомість у ЧДТУ є усвідомлення цього є і готовність говорити про це.
Я не вперше беру участь у тематичних заходах, які організовують на базі університету. Варто зазначити, що ми плідно співпрацюємо з керівництвом освітнього закладу. При нагоді запрошую охочих долучитися до своїх конференцій, які відбуваються в Києві. Вважаю, що це дуже важливо, навіть у карантинних умовах. Локдаун зробив своєрідний виклик сучасності. Зокрема, аби перевірити, наскільки ми можемо змінюватися і рухатися далі. Багато колег чекають, коли карантин завершиться, однак обмеження не добігають кінця, а навпаки продовжуються. Тому нині необхідно вміти адаптуватися до трансформацій, які відбуваються навколо.
– Ви автор величезної кількості наукових публікацій. Які книги вважаєте визначними?
– Інколи картаю себе, що розпорошуюся. Але кожна книжка – це відображення певного напряму моєї діяльності. З одного боку я спеціалізуюся на інформаційних технологіях, зокрема, нейролінгвістичних моментах інформаційних війн та кампаній. З іншого – займаюся створенням державницького міфодизайну. Зараз у межах роботи мені доводиться переконувати, що це мультидисциплінарна методологія, яку варто ефективно реалізовувати. Під час виступів я наводжу приклади інших країн, які в цей спосіб формують свою самобутність та зберігають державність. Деякі з них навіть мають унікальні космогонічні концепції.
Зокрема, в казахів є власне уявлення про створення світу. Саме тому в центрі їхньої столиці – велична споруда-башта «Байтерек», яка своїм розташуванням і композиційною будовою уособлює космогонічні уявлення давніх кочівників, за переказами яких на стику світів протікає Світова ріка. На її березі височить Дерево життя – Байтерек (каз. Бәйтерек – «тополя», також «опора, захисник»), що корінням утримує землю, а кроною підпирає небо. Коріння цього дерева, відповідно, знаходяться в підземному світі, саме дерево, його стовбур – земному, а крона – в небесному.
За казахською міфологією щороку в кроні Дерева Життя священний птах Самрук відкладає яйце – Сонце, яке згодом проковтує дракон Айдахар, що живе біля підніжжя дерева життя, що символічно означає зміну літа і зими, дня і ночі, боротьбу Добра і Зла.
Тож «Байтерек» означає молоде, міцне, зростаюче дерево, символізує собою держава, яке зберегло своє історичне коріння, має міцну опору і спрямованість до майбутнього процвітання – символ зародження Всесвіту, космічного часу і простору.
Тому в центрі Астани встановили монумент «Байтерек», що означає новий етап в житті казахського народу. Споруда вирізняється художньою композицією «Аяли алакан», із відбитком правої руки президента Нурсултана Назарбаєва. Архітектурна форма розташована на висоті 97 метрів, що символізує 1997 рік – проголошення Астани новою столицею держави і, відповідно, нову точку відліку в історії країни. Це певний наратив, символіка та семантика. Матеріалізований міф.
Інколи я задумуюся, а що розташовано на Майдані Незалежності в Києві. Зокрема, які сакральні символи могли б «сказати», що з цього місця почалася наша державність та сформувалася одна з найпотужніших імперій нашого людства?
І що ми бачимо? Колона, яка увінчана фігурою жінки (Берегині) з калиновою гілкою в руках. Не можу сказати, гарно це чи погано. Однак чи уособлює цей монумент для всіх українців і представників з різних куточків світу щось справді конкурентоспроможне, самобутній прояв надпотужної ідеї українства? Адже саме продумана мудра інформаційна політика держави створює інтеграцію людей, самосвідомість та національну ідентичність.
– Я знаю, в Вас є багато книжок. Чи не могли б Ви трохи розповісти про деякі з них?
– Так. Книг написано багато. Й кожна з них – певна царина мого життя.
Приміром книга «Сповідь тренера» – це занурення у реальний досвід мого тренерства протягом 30 років. Тут описано події та думки, що відбуваються за кулісами роботи психолога-тренера. Такий жанр – скоріше виключення у професійній літературі. Адже, зазвичай, книжки тренерів містять поради або елементи самопіару. Натомість я використовую глибинний професійний самоаналіз – ретельно досліджую події внутрішньо-психологічні, душевні, так би мовити.
Ще одна важлива для мене книга – монографія з методології коучингу «Між величчю та травмою». У цій науковій праці вміщений сучасний, унікальний і інтригуючий погляд на суть і природу людської досконалості й лідерства. Книгу варто прочитати кожному, хто хоче зрозуміти себе і навчитися реалізовувати власний талант, відбутися – стати тим, ким вам призначено бути.
Сьогодні я подарував ЧДТУ книгу «Коучинг статусу: соціальний ліфт» – це 25 років плідної праці, досліджень людей, які попри труднощі покращували соціальний статус у різних сферах життєдіяльності. Я описав реальні історії фольклорних персонажів, видатних постатей та знаменитостей. А також моїх клієнтів, що піднімалися на самі вершини соціуму. Ставали світовими лідерами у політиці та бізнесі.
Пересічний читач може тримати шанс на власну еволюцію: перевершити власні обмеження і догми, навіяні соціумом – піднятися в суспільній ієрархії на верхівку. Ці рекомендації знайдуть застосування в різних контекстах життя: у сімейних взаєминах і роботі, для самооздоровлення та самоусвідомлення.
Ну й звичайно, дуже важлива для мене книга «Основи міфодизайну». У ній як й у іншій своїй книзі «Основи політичного спічрайтингу» я вперше у вітчизняній науці структурував питання методології та практики створення міфологізованих історій (наративів), що перетворюють масову свідомість та впливають на колективне несвідоме.
– А Ви не боїтеся вичерпатися?
– Навпаки – мені не страшно витратити внутрішні ресурси. Я починаю писати книгу, коли вже набридає розповідати одне й те ж. Коли я переповнений ідеєю.
Тоді я пишу, щоб звільнити місце для нових, більш цікавих ідей. Я ніби говорю читачеві: «Почитайте цей матеріал, бо я хочу розповідати не базові речі, а дещо ще цікавіше ». Щоразу наполегливо працюю та докладаю максимум зусиль, аби книга пішла у світ. Цьогоріч планую видати підручник «Психологія політичної пропаганди», що розрахований на студентів кафедри політичної психології та людей, які цікавляться психологічними технологіями, що застосовуються в політиці.
Водночас працюю ще над кількома новими книгами: «Політичний копірайтинг», «Психологія партійного менеджменту», «Основи коучингу» та інші.
– Ви уявляєте читача під час написання книг? Чи обов’язково в людини має бути певний рівень освіти та наявність базових знань?
– Мої книги народжуються з практики. Мої читачі – люди, які вже побували на тренінгах та коучинг-практиках. Зазвичай опісля заходів охочі запитують, де можна дізнатися детальнішу інформацію щодо порушеного питання, яку книгу краще придбати чи на яких ресурсах подивитися відео. У домашній атмосфері комфортніше осмислити прочитане та окреслити початкові кроки до здійснення задумів. Адже мої книги містять багато корисних вправ, які можна легко виконувати, а в подальшому й опрацьовувати на практиці.
– Під час виступу перед студентами та учасниками цьогорічної конференції у Черкасах Ви сказали, що ми як країна вже прожили половину терміну існування Радянського Союзу. Можете виокремити основні помилки, чому в Україні немає певних моментів, які повинні бути в державі (інформаційна політика, міфодизайн)?
– Західні колеги, зокрема, британці та американці, зазначають, що в нас єдина проблема – українці не поводяться як держава. Кожна країна виконує певні завдання, а для реалізації їх спочатку треба розуміти себе країною. Колись ми були однією з найпотужніших імперій Європи (владою – у латинському значенні слова), пізніше колонією, а згодом і колонією нашої колонії.
Існують два архетипи, які нас знищують: постколоніальне мислення та ненависть до власної влади. Й це легко можна пояснити. Адже ми 300 років були колонією. 300 років в нас панували іноземці. А наші еліти міфологізувалися тодішньою (іноземною) або як зрадники якщо вони боролися з колонізаторами. Або як зрадники – з точки зору українського народу, якщо вони прислужували колонізаторам.
Тому по-перше, ми отримали комплекс меншовартості і перекладання відповідальності (на наших іноземних панів та господарів). Наш центр державотворення підсвідомо знаходиться за межами країни. Отже сьогодні завдання кожного – усвідомити , що ми і є українська влада.
По-друге, якщо йдеться про довготривалий процес, спрямований на утворення держави, то в нас є 300 років досвіду ненависті до колоніальної влади, бо українцями керували іноземці. Що ми робимо зараз? Обираємо владу і відразу за споконвічною інерцією починаємо її ненавидіти. Я не кажу, що в Україні ідеальний уряд та його треба боготворити. Але чому ми підсвідомо ставимося до української влади так, як три сторіччя ставилися до чужинців та зрадників, що володарювали на наших землях свого часу?
Громадянам варто зрозуміти, що центр України розташований тут, і наша влада – це не ім’я президента, а держава на тисячоліття. В українців є багато років власної історії позаду і має бути так само тисячі років у подальшому.
– Що треба робити, аби сформувати ці чинники?
– Насамперед необхідно створити міфодизайн – модернізувати старовинні міфи і сформувати нові в масовій свідомості, аби вирішити актуальні ідеологічні завдання на рівні країни. Методологія та інструментарій для цього є.
Нині Україна має низку найважливіших завдань. Зокрема, йдеться про деінсталяцію постколоніальних і радянських міфів в медіареальності і масовій свідомості громадян.
Не менш вагомим аспектом є відтворення міфодізайну національної ідентичності в умовах глобального інформаційного простору. Також у пріоритеті має бути інтеграція (єднання) і відновлення (оздоровлення) української нації: медіа-терапія ідеологічних та історичних травм.
Наприклад, вірш Тараса Шевченка «Садок вишневий коло хати» – ґрунтовний та цікавий поетичний твір-утопія, який, на жаль, не може бути модернізований як конкурентоздатний міф світового рівня. Для решти світу початок цього вірша, такий промовистий і наповнений зрозумілим змістом й сенсом для нас, означає хіба що маленький сад, у якому ростуть фруктові дерева.
Тому ми маємо ставитися до своєї країни, як і до рідної землі: систематично обробляти інформаційний простір та працювати самостійно, не чекаючи, що хтось прийде обробляти наш розум зі сторони. Адже якщо не трудишся, то й не вродить. Інакше український ідеологічний ґрунт засаджуватимуть іноземці, а з часом і нас не буде як народу та нації.
– Якщо аналізувати інформаційний простір, а зокрема й медіа, чи є інформаційні продукти, що збігаються з критеріями, які Ви зазначаєте?
– Звісно, в українському інформаційному просторі є такі медіа-продукти, але більшість із них – неякісні. Не хочу сказати, що в Україні немає талановитих людей. У нас відсутня політична воля, і не лише в державному аспекті.
Наприклад, казахи зробили величезний міфодизайн свого першого президента, і з точки зору їхнього менталітету – це правильно. У циклах високохудожніх фільмів ідеться про його дитинство, навчання і становлення як державного діяча.
Варто зазначити, що примусово їх не змушують дивитися ці стрічки. Але переконливість та художня довершеність цих історій-наративів залучає аудиторію. Учить любити свою країну, боронити її, боротися за її незалежність.
Також не менш важливим кроком у цьому напрямку був вихід фільму «Кочівник». Після перегляду казахи підіймалися і плакали, бо у притчі показали справжню любов до своєї землі, самовіддану дружбу, вірність обов’язку перед побратимами.
Свого часу українці теж переживали схожі відчуття після виходу фільму «Земля» Олександра Довженка. І це зрозуміло, адже режисер виразив світогляд хліборобської нації, в якої спокійна гідність зумовлена способом життя. Середовище і люди – єдине і невіддільне, їхня життєдіяльність є споконвічною, а світогляд непохитним.
Я вважаю, що перед нами – українцями постає сьогодні одне з найважливіших завдань за всю історію нашої країни. Усвідомити себе як державотворців.
А це означає: поводитися як державники, мислити як державники, боротися за свою державу та непохитно вірити у свою державу. Державу, ім’я якої потужно й славно лунало у світі багато віків – від Русі до України.
Тож нехай воно лунатиме й надалі. Слава Україні!
