Станіслав Садаклієв – український театральний режисер болгарського походження. У 2019 році почав працювати режисером-постановником у Черкаському академічному обласному Українському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка, а з першого грудня 2020 року обійняв посаду головного режисера.
Митець розповів в інтерв’ю журналістам «Нової Доби» про виклики, що постають перед сучасними драматургами, діалог з глядачем через символи та рефлексії, а також власний театральний стиль.
Окрім цього режисер поділився закулісними таємницями та розкрив цікаві факти про прем’єрну виставу «Украдене щастя».
«Хоча в той час я мешкав в гуртожитку, що розташований біля театру, на вистави не ходив»
Мені ще зі школи подобалася сцена, тому як і всі однолітки часто брав участь у тематичних заходах. Остаточно вирішив, що працюватиму в театрі після завершення навчання в університеті. Із 2006 до 2018 року жив в Одесі, де здобув освіту в ОНУ ім. Іллі Мечникова за спеціальністю «Культурологія». У межах освітнього процесу нам викладали дисципліну «Основи акторської майстерності й режисури». Хоча в той час я мешкав в гуртожитку, що розташований біля театру, на вистави не ходив. Одного разу на першому-другому курсі нас з одногрупниками змусили прийти до російського театру. Постановка виявилася нецікавою та нудною.
«Усередині виникло непереборне бажання працювати в театрі, але без спеціалізованої освіти це було неможливо»
Інтерес до театрального мистецтва з’явився, коли почав викладати Народний артист України Ігор Равицький. Тоді він обіймав посаду художнього керівника в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі імені Василя Василька. Я передивився весь репертуар цього театру і був приємно здивований, бо не знав, що він може бути таким: цікавим, неординарним, різним, сучасним… Варто зазначити, що на мене значно вплинули перші вистави Равицького й Богомазова (заслужений діяч мистецтв України). Потім усередині виникло непереборне бажання працювати в театрі, але без спеціалізованої освіти це було неможливо.
У 2012 році спільно з представниками ГО «Конгрес Болгар України» ми заснували Одеський Болгарський Драматичний театр. У складі трупи – бессарабські болгари, а також одесити, які об’єдналися заради відродження болгарського театру. Я запросив Ігоря Равицького, аби він провів курси акторської майстерності. Так, під його керуванням у травні 2013 року ми поставили перший спектакль – «Автобус». За рік відбулася прем’єра вистави «Декамерон». Обидві роботи отримали міжнародні премії. Після схвальних відгуків ми поїхали на фестиваль в Болгарію, де також здобули низку нагород. Попри такий успіх ми не мали власного приміщення для презентації постановок. Тому ці вистави грали в Одеському українському театрі на малій сцені № 38.
«Збагнув, що можу дати своєму театру більше як режисер»
У цей час я був актором і художнім керівником. Вистави, що ставили самостійно, грали на інших майданчиках. Але продавали квитки, вартість яких була не меншою, ніж у державних театрах.
Спочатку не планував бути режисером, але так склалися обставини, що потрібно було підготувати виставу за болгарським письменником Алєко Константіновим «Бай Ганьо» на фестиваль і я спробував. У результаті збагнув, що можу дати своєму театру більше, як режисер. Так, упродовж шести років ми щомісяця грали декілька вистав. Тоді невелика кількість театрів без власного приміщення функціонували як репертуарні.
«Намагаюся послуговуватися цікавими шифрами та знаками, аби спонукати глядача пізнавати прихований сенс чи вигадувати власний»
Паралельно з цим вступив на спеціальність «Режисер драматичного театру» (майстерня К. М. Дубініна) до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Тут отримав ґрунтовну школу й базу, якої не вистачало. Мені дуже подобалися неординарні підходи до викладання дисциплін. Щосесії ми вивчали різні жанри та стилі театру. Тоді найбільше зацікавився символізмом і мою творчість у цьому напрямі визнали однією з кращих на курсі. Нині намагаюся послуговуватися цікавими шифрами та знаками, аби спонукати глядача пізнавати прихований сенс чи вигадувати власний.
«Режисер повинен дослухатися до внутрішнього голосу, а не ставити лише те, що сподобається аудиторії»
Узагалі спектр проблем, що порушені в сюжетах, багатогранні: суспільно-політичні, ліричні, одвічні…Якщо ці питання зумовлюють усередині сплеск емоцій, думок чи почуттів, то обов’язково їх втілюю у виставі. Я завжди обирав актуальні п’єси, що цікавлять та бентежать глядачів, але, на мою думку, режисер повинен дослухатися до внутрішнього голосу, а не ставити лише те, що сподобається аудиторії. Якщо автор готує виставу із примусу, то в ній не буде глибини.
«Митець не розвиватиметься, якщо після омріяного успіху пишатиметься однією роботою протягом життя»
Кожна остання вистава має для мене вагоме значення. Нещодавно презентував постановку «Украдене щастя» за п’єсою Івана Франка, що зараз є найважливішою. Але я недовго «спочиваю на лаврах», тому після прем’єр задумуюся, що робитиму далі. Митець не розвиватиметься, якщо після омріяного успіху пишатиметься однією роботою протягом життя. Тому варто йти далі, аби прогресувати і створювати нове. Згодом презентуватиму музичну виставу «Лісова пісня», може, й вона стане важливою частиною моєї творчості.
«Ще під час навчання в університеті я казав, що ніколи не ставитиму дитячі вистави і мюзикли, але життя внесло свої корективи»
У 2018 році я пішов з Одеського Болгарського Драматичного театру, бо усвідомив, що хочу більшого. Переглядав деякі варіанти щодо працевлаштування в Одесі, однак вирішив, що необхідно змінити місто. Чомусь вирішив зателефонувати до директора-художнього керівника Черкаського драмтеатру Петра Ластівки. Він радо погодився і запропонував поставити новорічну казку. Так, першим театральним твором у Черкасах став мюзикл «Снігова Королева» (у супроводі оркестру під диригуванням Олени Бєлкіної). Ще під час навчання в університеті я казав, що ніколи не ставитиму дитячі вистави і мюзикли, але життя внесло свої корективи.
«У кожного режисера індивідуальний підхід»
Я не ставлю межі між класичною й осучасненою варіацією вистав. Завжди роблю так, як відчуваю, аби мені й глядачеві було цікаво. У кожного режисера індивідуальний підхід: дехто поставить виставу з класичним вирішенням, хтось зробить її у сучасному стилі. Для мене важливі речі, що нові для театру й акторів. В «Украденому щасті» я використав багато пластики і музичних акцентів. Під час гри актор повинен був підлаштовуватися під музику, тобто не лише казати текст і рухатися під мелодію, а саме грати. Виконавці ролей поєднували декілька об’єктів уваги, до того ж, рахували, аби вимовити репліку в певний музичний акцент. Черкаські актори зізналися, що дотепер так не практикувалися. Особливо дякував за таку школу Олег Телятник, який зіграв у виставі Миколу Задорожного. Йому подобається імпровізувати на сцені, а я чітко окреслив певні межі. Однак це тільки народження вистави, а є й розвиток ролі, тому будемо спільно з акторами доопрацьовувати виконавську майстерність.
«Намагаюся ховати сенс не лише в словах чи діях, а й в інших речах»
Мені подобається навантажувати виставу символами, адже так у ній з’являється глибина й підтекст, а це дуже важливо в театрі. Я намагаюся ховати сенс не лише в словах чи діях, а й в інших речах: реквізиті, світлі, костюмах і музиці. Під час перегляду в свідомості людини активізується процес мислення й аналізу. Цікаво, що глядач отримує своєрідну насолоду, коли все ж розгадує ці символи. У виставі «Украдене щастя» конкретний сенс міститься в кожній мізансцені (ред. розташування акторів на сцені в певному поєднанні з навколишнім речовим середовищем). Зокрема, шифри криються в будинку, дев’ятьох сокирах і колодах, намисті, вінику, воді…Забарвлення теж має вагоме значення у постановці. Червоний – це колір пристрасті, кохання і смерті, а молочно-сірий символізує сімейний побут.
На початку сюжету зображується тихе й спокійне життя подружжя Анни й Миколи. Микола – господар, який працює на благо сім’ї й дбає про жінку. Подружжя живе розмірено, без пристрастей, адже не відомо, чи взагалі любить дружина чоловіка. Жінка, як їй розповіли брати, втратила коханого. Проте все докорінно змінюється, коли з’являється жандарм Михайло Гурман.
Оселя, яку збудував Микола, поступово руйнується після першого поцілунку, зізнання й інтимної близькості Анни й Михайла. Є дуже багато моментів, що я можу розшифрувати, але краще, аби глядач побачив у виставі щось своє. Адже аудиторія може додати нового сенсу постановці, про який режисер навіть не здогадується.
«Інколи ми хочемо вчинити як відчуваємо, аби бути щасливими»
Окрім головних героїв в «Украденому щасті» фігурують образи селян – «Він» та «Вона». Я так часто інтерпретую збірні образи у вигляді персонажів. Вирішив зробити їх ірреальними й нетиповими і хотів, аби цих героїв сприймали як справжніх. Адже вони говорять речі, що впливають на головних героїв так, як це робить реальний соціум.
Перед кожною виставою я роблю дієвий аналіз: визначаю вихідну, першу, головну події, а також окреслюю основний конфлікт, ідею і тему. На мою думку, основний конфлікт у виставі – боротьба між почуттям і соціальними принципами. Тобто це погано, що жінка зраджує чоловікові, адже вона порушує моральні норми. Однак з іншого боку Анна щиро кохає іншого, але їй доводиться брехати, що любить лише законного чоловіка. Ця боротьба відбувається усередині головної героїні протягом усієї вистави.
Інколи ми хочемо вчинити як відчуваємо, аби бути щасливими. Натомість «Він» і «Вона» говорять: «Не можна».
«Моє завдання як режисера не лише створити форму, а й зберегти живий «нерв» виконавців»
Для мене головне – атмосфера, що панує в робочому процесі. Адже під час репетицій працюю з великою кількістю людей: акторами, художниками, хореографами, декораторами і столярами. Моє завдання як режисера не лише створити форму, а й зберегти живий «нерв» виконавців, аби це якнайкраще вплинуло на виставу. У різних театрах виникають конфліктні ситуації, але в нашому колективі все минає позитивно й злагоджено. Не менш важливими аспектом у робочому середовищі є взаємодопомога. Наприклад, в «Украденому щасті» роль Жандарма грають двоє акторів – Олександр Гуменний, який знімається в кіно, і Руслан Лисінський – хореограф вистави. Якщо Лисінський допомагав Гуменному з приводу пластики, то Олександр давав поради Руслану з приводу акторської майстерності. Це показник, що в нашому театрі дружня атмосфера.
«Я вважаю, що фізична дія сильніша за слово»
Мені подобається наповнювати виставу пластикою. Тому в Руслана Лисінського був великий обсяг роботи – зробити рухи головних персонажів гнучкими й ритмічними. Він не лише ставив хореографію, а й вчив акторів володіти своїм тілом. Я вважаю, що фізична дія сильніша за слово, тому іноді через пластику, рух і танець можна передати більше, ніж через репліку.
«Пробіжись очима по віршах»
Коли перечитував поезію Івана Франка, то усвідомив, що його вірші продовжують історію, тему і конфлікт. Тому не мав права не скористатися цим.
Я можу ретельно підготуватися до роботи, наприклад, прочитати п’єсу чи переглянути стрічку, але потім натяк з’являється нізвідки: «Пробіжись очима по віршах». Опісля вирішив, що під ці рядки ставитимемо танці. Хореограф довго і наполегливо працює, а потім видає те, що потрібно.
«Досить наслідувати тренди – почніть вкладати душу в текст»
Сучасна українська драматургія стрімко розвивається, з’являється багато талановитих авторів, яких ставлять не лише в Україні, а й за кордоном. Однак, протягом останніх років, драматурги все більше надають перевагу суржику й нецензурній лексиці у своїх п’єсах. Хочеться сказати: «Досить наслідувати тренди – почніть вкладати душу в текст». Адже творчість має бути не лише стильною, вона повинна містити сутність, що завжди пояснює внутрішній зміст явищ.
Якщо чесно, то раніше був більше налаштований на сучасну драматургію, зокрема, українську і німецьку. Але так сталося, що обрав класику, адже вона актуальна завжди. Якщо ставити класичну драматургію, яка хвилює і бентежить, то ці постановки сприйматимуть, як актуальні вистави. «Украдене щастя» довело, що класика може бути різною.
Спілкувалася Наталія Кузнєцова
