Інесу Плащенкову не треба представляти, адже її всі знають на Черкащині як волонтерку ще з перших днів військового вторгнення росії в Україну. Це смілива, цілеспрямована і водночас ніжна та тендітна жінка. Глибока мудрість та непереборна внутрішня сила у її погляді…

Нині пані Інеса – військова. Гортаючи її сторінку у соціальній мережі фейсбук, у коментарях можна прочитати, що вона є прикладом для багатьох інших людей. Вона є справжнім взірцем у служінні Батьківщині, а її усмішка зігріває та дарує натхнення.

У інтерв’ю ми поговорили про волонтерські будні, про мрії та бачення майбутнього України Інеси Плащенкової.

 

– Яким було ваше життя до 2014 року?

– Я була приватним підприємцем. Ми могли собі дозволити двічі на рік поїхати відпочити. Мріяли. Планували навчання доньки в Німеччині. Я їй говорила: «Їдь навчатися, а потім приїдеш і будеш будувати країну». Усі були в рожевих окулярах. Багато чого хотілося – воно то й зараз хочеться.

– У вас у фейсбуці зазначено, що волонтерством займаєтеся з 2014 року. Як прийшли до цього рішення?

– Виходить так, що навіть у 2013 настав момент, із якого можна назвати себе волонтером. Ну ми всі так – з часу, коли побили студентів. А потім й у нас на дамбі побили. І ці діти боялися, нікуди не зверталися – ми їх вишукували, намагалися вирішити питання надання допомоги. Я пам’ятаю хлопчину, який прикривався руками і у нього обидві руки були перебиті. Саме тоді ми, волонтери, розпочали знайомитися між собою й розподіляли напрями. Я була з машиною, запропонувала свої послуги водія… Тоді була така рушійна сила, що всіх об’єднала і зараз знову от всі об’єдналися.

Далі розпочалися бойові дії. Перших хлопців вивезли з Криму. Перша гуманітарка було просто інтуїтивною – ми ще тоді нічого не розуміли і не знали. Хлопці їхали на Крим вивозити родини військових і ми вирішили передати їм рації, щоб був зв’язок між кораблями. Але тут перекрили кордон і ми не могли їх передати – насправді ситуація змінювалася кожні 25 хвилин. Ми якось смс-ками спілкувалися, точніше нам хлопці давали знати, де вони і що з ними все гаразд.

Наш штаб на розі бульвару Шевченка та тодішньої вулиці Піонерська –це був справжній мурашник майже два роки. Все робили, всім допомагали, адже розуміли, що, якщо не ми, то хто.

Згадалася історія, як ми з Києва привезли два броніки – такі щасливі тоді були. І тут заходять батьки, які в магазині зброї придбали якийсь поліцейський бронежилет (а він такий тонісінький – від ножа). А ми ж то розуміємо, де їхній син. Якось так мовчки переглянулися й говоримо: «Поверніть той бронік до магазину – ми вам нормальний дамо». І ми ще до того броніка (який тоді скажених грошей коштував) каску знайшли. А вони тоді кажуть: «Ми не можемо один бронік узяти – там же ж його друг». Так ми тоді ці два броніки й віддали. Батьки хотіли заплатити, але ми відмовилися – ми ж волонтери. Тоді вони всі зібрані гроші у нашу скриньку поклали.

Так і налагодилося з броніками – ми закуповували ТЕМП-овські, вони були сертифіковані. А потім у Черкасах в ательє почали шити розгрузки, закуповувати плити – ми їх перевіряли спочатку, а потім уже підприємці самі отримали сертифікат.

Далі були аптечки. Доходило до того, що зупиняли машини німецького виробництва і з аптечок просили віддати зігріваючі ковдри. І люди віддавали.

Пакували хлопцям величезні ящики продуктів.

І от виходиш, бувало з цього мурашника, де живеш однією метою, а на вулиці в людей зовсім інше життя…

– І не виникало у ці моменти відчаю? Якщо був, то де тоді брали натхнення продовжувати?

– Коли ми з хлопцями спілкуємося, то чітко розуміємо, що якщо от зараз зупинимося, то хто їм даватиме сили.

Також тодішніми зеленими коридорами ми з Донеччини та Луганщини цілими автобусами вивозили сюди людей.

Відчай був, коли щось терміново треба, а ти не можеш його знайти. Ми тоді сідали, плакали, збирали себе в руки і йшли далі. Не було коли розслаблятися. Також допомагали психологи-волонтери, які рятували нас від вигорання.

А потім поранених хлопців виходжували. Навіть лікарі, коли бачили ці травми, були шоковані, а хлопці трималися. То й ми трималися. Вони такі сонечка… На жаль, багато з них загинули…

– А як рідні, чоловік, донька – вони вас зупиняють, чи надихають?

– У мене ще внук є, два з половиною рочки, от ми з ним так стрибаємо, співаємо, я на підборах за ним ганяю. І як було затишшя, доця мені каже, що, може пора зупинитися. Але я повертаюся, бачу це все і кажу: «Вибач, доцю, але не можу». Багато хто каже, що воно затягує. Ні, воно не затягує, просто, коли хлопці телефонують, то є чітке розуміння, що в усіх настільки багато замовлень, що й перекинути ні на кого… То вже дочці кажу: «От коли буде Перемога, от тоді ми всі сядемо й заспокоїмося».

– Чи маєте такі волонтерські спогади, які будете внукам розповідати?

– Звісно, буду розказувати, що була війна. Розказуватиму, що пишалася нашими людьми! Пишаюсь єдністю та готовністю стати на захист своєї Батьківщини. От коли був прорив, то хлопці, не маючи зброї, схопили коктейлі Молотова і їхали зупиняти цю колону. Люди настільки сильні, настільки об’єднуються. А виокремити якісь окремі події не можу – щодня щось відбувається, нові знайомства з воїнами, нові очі. Для них дуже важливо, коли їх обіймають. Вони всі виглядають сильними, але ж вони звичайні люди і, звісно, війна їх травмує. Я й родичам пораджу, коли військові повертаються, то не розпитуйте, скількох вони там убили, бо це просто жах, а просто обіймайте, даруйте тепло.

Ми одного разу приїхали «на нуль» і розпочався обстріл. То військові просто закрили нас у бліндажі, щоб ми не кинулися допомагати. Усі наші волонтери готові заряджати зброю. Ми їздили на полігони, тренувалися. Чи зможемо стріляти – не впевнена, але заряджати 100% готові, підносити –готові.

За майже 9 років стираються прізвища, але я пам’ятаю усі події, усі обличчя,  усі обставини,  при яких зустрічалися.

Мене дуже вразило, коли їздили у містечко Щастя – воно таке маленьке, тепле, затишне, дійсно Щастя. І от там від обстрілу пошкодило дах – вони раз, і залатали. Потрібно від снігу почистити дороги – поїхав трактор і почистив, улітку бордюрчики пофарбовані, квіточки посаджені – тобто, люди намагалися жити кожним днем, не просто страждати від війни, а кращим зробити своє життя, щоб навіть очам було приємно дивитися.

А ще дуже вражають нинішні діти, які, по суті, виховують своїх батьків зараз. Я от думаю, моя донька змогла насолодитися дитинством – вона ходила до садочку, навчалася у школі, у них були зустрічі, розваги, походи в ліс, вона подорожувала. А нинішні діти за ці 9 років втратили дитинство. І мені їх дуже шкода – вони надто швидко виросли. Дорослі діти… Ми тут часто не цінуємо якихось речей, а там діти радіють цукерочці, розмальовочці…

Ось про все це й буду розповідати внукам: про те, що ми пережили, про те, над чим працювали, про Героїв, мужність і звитягу наших людей.

– А що вас найбільше засмучує в українцях?

– Засмучують ті, хто наводить для обстрілів. Хто зустрічає ворога, допомагає. Хто ненавидить Україну. Ми колись були у Маріуполі – таке чудове затишне курортне місто. І от пішли на пляж, а поруч дві жіночки й одна іншій каже: «Ну что там укропы?». І так від цього огидно стало. Ми спершу хотіли їй щось сказати, але потім вирішили, що все одно їх не переконаємо.

Або якось їхали в потязі й жіночка з Донецька буквально розносила дівчинку-дружину прикордонника з маленькою дитиною: «Вот вашим все, а наши мальчики босые». Ну так, на той час українські хлопці на блокпостах уже були в амуніції, рукавичках, охайні. Але я не до того. Ця от бабєнь, хоча я не люблю ображати людей, але по-іншому на неї не скажеш, вся в золоті, з золотими зубами їхала у Київ і бідкалася, що у себе там в Донецьку все вигідно продати не може. І таких по Україні роз’їхалося дуже багато. Так хочеться, щоб вони всі з України поїхали. Я готова допомогти, машину найняти – хай би тільки їхали. І думаю, якщо оголосити збір на виїзд от таких от, навіть не знаю, як їх назвати, то люди би скинулися.

– Якими рисами, на вашу думку, повинен володіти волонтер? Чи кожна людина може ним бути?

– Може кожна, якщо в неї є бажання допомагати. Якщо всередині думки насамперед не про себе. От у нас такі волонтери, які повністю віддають себе. Бувало, що втрачали свідомість через перевтому чи хвороби. Немає коли думати про себе – основна думка, як допомогти іншим. Треба співчуття, співпереживання, любов до свого коріння, до військовослужбовців – до тих людей, які тебе захищають. Повага до них. І просто розуміти, що це безкоштовно. До нас на початку 2014 року приходили люди: «Ми хочемо бути волонтерами. Скільки ви тут платите?». Ми тоді щиро дивувалися: «Тобто?» «Ну ви там скільки, 50% собі забираєте?». Ми спочатку на такі питання ображалися, а потім уже сміялися. А ще треба бути готовим 24 години на добу бути на зв’язку. Бувають моменти, коли у хлопців з’являється зв’язок, то вони телефонують і не дивляться на годинник – їм треба з кимось поспілкуватися, бо є такі моменти, про які вони не завжди можуть рідним розказати, а треба виговоритися. Іноді кричать у слухавку, іноді плачуть… І ти повинен вислухати, заспокоїти. Якщо людина не проти цього, якщо вона не зважає на свій час, тоді вона може стати волонтером.

– А ви усвідомлюєте, яку ви роль відіграєте в історії?

– У нас знаєте скільки багато таких людей, які допомагають. Якось про це не думається. У нас є телефонний чат волонтерів із різних міст. І от є у цій групі така дівчинка Таня. Вона така маленька, худенька. І я не знаю, звідки в неї та сила береться. І так фактично кожна. А стільки дівчат за кермом. Мені здається, що це наша вдячність хлопцям: вони там, а ми тут. Ми надійний тил, все-таки. Бо інакше не може бути. Якщо ми всі складемо ручки і будемо чекати, що хтось це зробить, то тоді треба готувати хліб-сіль і зустрічати ворога. А якщо хочеться жити у вільній країні, хочеться, щоб був мир та спокій – треба боротися.

– Що ви будете робити після Перемоги?

– На 50 років я дуже хотіла поїхати у Нідерланди, у їхній парк тюльпанів. Але не склалося. Бо 50 років мені виповнилося у цьому році, а куди їхати, якщо у нас таке загострення. Нічого, будуть ще дні народження, буде ще більше – поїду обов’язково. А ще ми хочемо з дівчатами сісти у бусик і поїхати до тієї ж Польщі. Тобто поїздити по містах Європи, по парках прогулятися, відвідати музеї.

Ми з дівчатами, до речі, планували, на кілька днів поїхати, відпочити, поспілкуватися у Холодний Яр. Мали 26 виїздити, але… Ну нічого, наверстаємо. Дуже багато чого хочеться. Дуже хочеться жити.

А ще хочу внука бачити. Хочу бути з ним стільки, скільки мені хочеться. Хочеться наверстати те все життя, що в нас забрали.

Я розумію, що подорожі не скоро будуть. Бо коли у нас буде Перемога, то хто буде відбудовувати? Знову-таки ми. Бо коли ти дивишся на вчительку, якій будинок розбомбили і в неї запитують: «Чим Вам допомогти», а вона відповідає: «Мені треба дошка для уроків, щоб дітям гарно роз’яснювати…». А скільки людей, які зараз живуть у сараях… Я розумію, що зараз дуже багато людей, які без житла, взагалі без нічого залишилися. Але всі живуть єдиним бажанням свободи та Перемоги.

Ніколи не любила, коли зранку йшов дощ. Більш до вподоби сонечко, щебет птахів… А зараз зранку прокинувся – уже добре. Намагаєшся щодня насолоджуватись дрібницями. Йду вулицею і кайфую від життя – тихого життя. Я розумію, що там війна. І вона може бути ще й рік – два. Але нам її вже не можна так просто залишити. Нам треба звільняти Луганськ, Донецьк. І якщо зараз ми цього не зробимо – вони знову полізуть. Нам не можна зупинятися. Нам треба їх виганяти й ставити великі паркани, щоб вони до нас не пролазили.

Але інколи, коли вкрай стомлена, то мрію про будиночок десь за містом, щоб закритися там, як у коробочці. Немає вже сил спілкуватися, бо кожна історія пропускається через серце і морально дуже важко…

Бліц

– Що зробите протягом першої години після того, як дізнаєтесь про Перемогу?

– Буду сміятися, плакати. Як нині, коли дивлюсь, як звільняють наші населені пункти, людей із полону… Я плачу разом із тими людьми, то сльози і від горя, і від досягнення…

– Чого боїтеся найбільше?

– Коли почалося загострення, я усіх своїх знайомих просила по максимуму виїздити. Бо, не дай Бог, сюди прийдуть, то нам, військовим, буде простіше звільняти міста – у нас не будуть руки зв’язані.

А ще боюся, що, як не дай Бог, буде приліт, не встигну відкопати своїх. Я розумію, що всіх не можу врятувати, але…

– Що вас заспокоює?

– Коли приходжу додому й мене зустрічають киця, собака. Киця приходить, сідає на шию, мурличе. Коли внук намагається сказати «бабуся», чи ще щось. Рідні заспокоюють – із ними намагаюсь відключитись від реалій.

– Що може викликати усмішку?

– У нас був випадок. Три роки тому в нас була поїздка в Бахмут. Хлопці нас зустрічали. І вони нам: «Будете їсти?». А ми справді в тій метушні не встигали навіть поїсти. Десь у дорозі кави напився, щоб очі повідкривалися, коли їхав усю ніч. І ми під’їжджаємо в Бахмут і хлопці запрошують нас у кафешку. А вони, знаєте, пропахлі димком, а там мирні люди і незручно. Підійшли вони помити руки, відкривають кран, а там гаряча вода і вони їй зраділи… Хотілося тоді й плакати, і сміятися. От такі от речі показують справжні цінності. У нас немає світла якийсь час, чи гарячої води – одразу трагедія. А хлопці там, щоб мати гарячу воду і тепло повинні топити. Вони просять постійно привозити вологі серветки, хоча б щоб обтертися – типу душ прийняв. Їм же теж хочеться якоїсь чистоти. От такі моменти, коли вони щиро радіють.

Або, наприклад, Лариса Семиз передає їм смаколики. І от одного разу, коли ми приїжджали до хлопців і ночували в них у бліндажі, то зранку нас пригостили чаєм, кавою і Ларисиним тортиком – як зараз пам’ятаю, вишня в шоколаді. А це була зима і він замерз. І от я цей неймовірний, прекрасний смак тортика запам’ятаю на все життя. Як ото запам’ятовують смаки з дитинства, так і я запам’ятаю смак цього замерзлого тортика. Такі спогади і викликають усмішку…

– Що б ви побажали українцям?

– Терпіння. Сили це все пережити. І набратися сили це все відбудувати. Не на когось там розраховувати, а самим. І щоб був мир. Пам’ятаєте, як колись ото бабусі бажали мирного неба, а ми це не розуміли? А тепер самі бажаємо мирного неба всім. І щоб усі мами, тата, дружини, діти дочекалися своїх рідних. Я розумію, що це неможливо, але дуже хочеться, щоб вони всі повернулися. Дуже хочеться, щоб дітки росли в повних сім’ях. Щоб люди розуміли, що нам треба ще трішечки потерпіти й допомогти нашим військовослужбовцям, нашим захисникам. Бо якщо не вони, то до нас сюди прийде війна. Розуміння хочеться побажати. Перемоги!

 

У матеріалі використані світлини зі сторінки героїні публікації  Інеси Плащенкової у соціальній мережі Фейсбук