Із пані Ларисою Малковою, головою БО Благодійний фонд Нью ренесанс та Благодійного фонду соціального захисту надії і добра ми зустрілися поговорити за чашечкою чаю. Ця людина настільки поглинена своєю роботою, що про власне життя до війни розповіла лише двома реченнями, та й то одне з них було про благодійність. Здається, що в неї дві пари рук, і щонайменше 30 годин у добі – стільки всього вона встигає і стільки напрямів охоплює. І при цьому всьому розповідає про свою роботу з надзвичайною легкістю.
Яким було ваше життя до 2014 року?
У мирному житті я очолювала громадську приймальню одного з народних депутатів. Моя діяльність уже тоді передбачала благодійність і вивчення проблем людей, які потребують допомоги. До слова, мій фонд заснований у 2011 році – уже тоді ми переймалися потребами малозахищених верств населення. А після того, як з’явилася нова категорія людей – вимушено переміщені особи, ми переформатували свою роботу. Сьогодні ми допомагаємо як захисникам, так і ВПО. У буденному житті я голова Поліцейської комісії, ми відповідаємо за конкурсний набір поліцейських на службу. У зв’язку з нинішніми подіями у країні тимчасово конкурсний відбір призупинено і тому ми всеціло змогли зосередитись на допомозі тим, хто її потребує.
Як швидко ви визначилися, кому і як допомагатимете?
І в моїй родині, і в моєму оточенні є дуже багато людей, яких безпосередньо торкнулася війна. Мій похресник втратив на війні ногу. Дуже багато людей, які переїхали з тих територій, де ведуться активні бойові дії. І тут хочеш-не-хочеш, але ти допомагаєш. А коли втягуєшся у цей процес, то уже не дивишся, знаєш цю людину особисто, чи ні. Ну і, напевне, як будь-яка мама, коли бачиш дитинку, яка чогось потребує, включаєшся цілком і повністю. Ти залучаєш усі можливі зв’язки, для того, щоб допомогти. І отримуєш від цього задоволення. Коли бачиш усміхнені очі або чуєш слова подяки, хоча ми робимо це не заради вдячності, відчуваєш внутрішнє моральне задоволення від того, що тобі вдалося допомогти.
Як змінилося ваше життя після повномасштабного вторгнення?
Війна розставила все на свої місця – відсіялась частина людей, які зайняли нейтральну позицію. На жаль, серед мого оточення є такі люди, які говорять: «Це нас не стосується – нехай там домовляються, це велика політика». Згуртувалися ті, які засуджують дії росії, згуртувалися ті, які допомагають і переймаються. І зросла кількість людей, яких торкнулося це особисто.
Моя попередня діяльність була пов’язана з роботою з малозахищеними верствами населення, зокрема в Черкасах є такі комітети, де бабусі, яким за 80 і більше. Так от у перші дні повномасштабної агресії вони віднесли на пункти прийому допомоги все з домівок.
Сьогодні ми всі відчуваємо здорожчання харчових продуктів (і це стосується і цих бабусь). І дуже важливо розуміти, що це наші люди. Ми ніколи не ділимо. Є люди, які й упаковкою чаю нікому не допомогли, а є ті, що віддають останній шматок. І ці бабусі відповідальні в усьому – вони й іншим допомагають, і комунальні вчасно сплачують, а, по суті, і самі потребують допомоги.
Я тим, хто воліє лишитися осторонь, завжди кажу: «Війна стосується кожного. Не маєш грошей, допоможи справою, допоможи бабусі, сусідам».
Я дуже вдячна Богові, що в моєму оточенні є багато однодумців.
У нас є певні дні, коли ми спільно з Маїною Кулик із міжнародного фонду «Небайдужі» організовуємо роздачі одягу, взуття, засобів гігієни – усього, що ми отримуємо від міжнародних донорів.
А ще у групі «Отдам вещи Черкассы» я вимінюю речі на ліки для захисників. Із дому вже все повиносила (посміхається – ред.). Купіть хоча б пачку ліків для захисників – війна стосується кожного. Але дуже багато людей хочуть отримати на дурницю якусь гарну річ і жодним чином не вкластися. Ми не проти, але ж хочеться спонукати всіх брати участь. Без спільної роботи ситуацію не витягнуть активісти, волонтери. Тому, власне, й намагаюся усіх тормошити.
Ви постійно говорите «ми». Розкажіть, будь ласка, більш докладно про вашу команду.
До цієї команди насамперед входять члени моєї родини. І більшість гуманітарної допомоги ми доправляємо за родинні кошти. Є друзі, з якими ми виросли, і вони зараз за кордоном, зокрема, Наталя Омельченко донатить мені з США. Є випадки, коли допомагають люди, з якими я товаришую у FaceBook, але яких не знаю особисто. У мого чоловіка є прекрасний друг із Всеукраїнської благодійної організації «Надія для сиріт», які від самого початку допомагають продуктами харчування, теплим одягом. Уже іноді навіть жартуємо, що ми як представництво їхнього фонду на Черкащині. А ще наші добрі знайомі Благодійний фонд «Здійснити мрію» місто Львів. Черкасці – Міжнародний благодійний фонд «Небайдужі» та Центр допомоги армії. До речі, Центр допомоги армії – це той цех, де дійсно кується наша Перемога. Ніколи жодних сумнівів не було, що допомога, яку отримують там, піде десь неадресно. Напевне, це найбільша організація, якій ми довіряємо. Хочеться дуже подякувати нашим партнерам.
Чим ви найбільше пишаєтесь як особистість і як волонтер?
Пишаюсь, коли бачу завантажений під дах пікап «на нуль», усміхнені обличчя захисників, коли з передової передають подяку, що «таких смаколиків ми не їли». Я не можу виділити щось окреме – просто отримую задоволення, коли вдається зробити добру справу.
А як особистість пишаюсь міцним шлюбом – 33 роки у шлюбі, це діти, моя громадська діяльність – починаючи зі шкільних років ніколи не була байдужою, завжди була у вирі подій. Я не можу сидіти вдома – мені треба спілкуватися, мені треба допомагати.
А чи є моменти, які вас засмучують, при чому настільки сильно, що опускаються руки?
У мене, як і в кожної людини, є певні очікування щодо поведінки інших людей. Ти ставиш себе на місце людей і розумієш, що в тій, чи іншій ситуації ти так би не вчинив… А люди це роблять. І от такі ситуації дуже засмучують. У мене дуже високі вимоги до дружби, до стосунків – я очікую від людей те, що даю сама. Але не завжди люди відповідають очікуванням. Тоді от опускаються руки.
Як на довго це затягується?
Часом на довго. Але рятує собача. Воно прийде, оближе.
Тобто з мушлі дістає собача, а далі?
А далі бажання миру. Дуже хочеться, щоб це якнайшвидше закінчилося, щоб ми повернулися до нормального мирного життя, щоб не ділили своє життя між повітряними тривогами. Це й хвилювання за батьків, це й хвилювання за дітей. Як мама хлопчика, який ще не призовного віку, я дуже хвилююся, щоб це не затягнулося. Бо життя сина – це одне з найважливіших питань, яке мене сьогодні турбує. І більш за все хочу миру, щоб уберегти свою дитину.
Ви відчуваєте свій вклад в історію?
Ну так глобально ні, але завжди намагаюся спонукати людей до волонтерської діяльності. Я кажу: «Кожен із нас кує історію. Навіть упаковка пігулок того ж «Цитрамону», який ви передасте захисникам». Ми всі творці майбутнього, де Україна переможе, де Україна самостійна, незалежна і процвітаюча. Ми можемо рухатися самі, ми можемо досягати, у нас є гарний потенціал. Хоча й кажуть про кадровий голод, але в нас є люди, які здатні витягти країну.
За різними даними Україну покинули 18–21% людей. Ви вважаєте, що вони повернуться, чи відродити Україну можуть ті, хто залишився?
Я думаю, що серед патріотів, які залишилися, ці люди є. Просто, зазвичай, навіть на прикладі волонтерської діяльності, ті люди, які дійсно потребують, вони не просять, так само й фахівці – вони чекають, доки їх запросять. Але я думаю, що в нас достатньо і ресурсу, і потенціалу для того, щоб ми самостійно вибралися з цієї ями.
Що для вас Перемога?
Для мене Перемога, якщо говорити покроково, це досягнення певних домовленостей, які б закінчили активні бойові дії. У мене є великі питання щодо повернення Криму, аде Донбас має бути наш. Із 2014 року ми живемо з цією думкою, захищаючи свою землю. У мене чоловік із тих країв, його батьки звідти. У моєму уявленні й Крим – це Україна, і Донбас – це Україна. Дуже хочеться, щоб ми взагалі забули про цю війну, про бойові дії. Я розумію, що ми не повернемо життя людей, але ресурси, які маємо винайти, аби повернути цих людей. Для того, щоб повернути спокій треба все скінчити. Хочу політикам побажати розуму, дипломатичності, відкинути всі політичні амбіції.
Ви вбачаєте можливість Перемоги за столом переговорів чи на полі бою?
Я думаю, що одне без іншого не буде можливим. Як і будь-яка хвороба, воно має дійти до піку, для того, щоб, як то кажуть, луснуло терпіння. Має бути чарівний пендель, який має усе це зупинити. Але те, що чую я, то просто домовленостями цього досягти неможливо. Уже війна затягнулася в таку стадію, це не два тижні, ми вже понесли такі втрати. Певний час ще країни будуть мірятися силами – цього не уникнути. Нам треба набратися терпіння, мобілізувати всі сили й усіма можливими способами пришвидшувати Перемогу.
А як відчуваєте, Перемога скоро?
Особисто вважаю, що так швидко війна не закінчиться. Думаю, ще зимувати будемо у війні. Дай Боже, щоб по весні, до літа все це закінчилось. Ці речі так швидко не робляться. Навіть за умови досягнення нормальних домовленостей воно має плавно йти на спад. Не те що повинно, просто неможливо, щоб в один день сіли, домовилися й воно все припинилося.
Що розповідатимете внуками про війну?
Насамперед розказуватиму про свою діяльність, буду показувати фотографії і тата, і дідуся, і свої – яким чином наближали Перемогу. Буду розказувати про своє оточення, які зараз «на нулі». Я впевнена, що будуть написані нові книги з історії, де Україна буде 100% незалежною, де Україна досягне Перемоги.
Книги – це історія країни. А якусь особисту історію розкажете?
Так, це ситуація, яка мене дуже вразила, це важке поранення мого похресника за день до Дня народження мого сина – а вони виросли разом. Цьому хлопцеві провели дві ампутації ноги. Це паніка, це незнання куди бігти, як допомогти, цій дитині. Це такий дуже негативний спомин. Але є великі сподівання, що буду розказувати, як ми святкуватимемо Перемогу.
Маєте вже плани, як святкуватимете?
Є плани зібрати ВПО, з якими ми працюємо, – маємо патронатні родини з дітками. Я б хотіла в їхньому колі відсвяткувати. Бо коли бачиш, як їм болить кожен приліт, кожен наступ… Ми так не проживаємо це, як проживають вони.
Що вам найбільше подобається у волонтерській діяльності?
Це цілий процес. Більшість людей навіть не усвідомлюють, який шлях проходить уся «гуманітарка». Це десятки дзвінків для того, щоб щось знайти. Це транспортування, це вивантаження, потім завантаження і передача тим, хто це потребує. І от коли ти бачиш останнього бенефіціара, чуєш, як він уже планує, як цю допомогу використає, то розумієш, що витратив свої сили і час недарма.
Розкажіть, будь ласка, про типовий день волонтера.
Вони різні. Розкажу про вчора. Прокинулись. Вигуляли собачку, поїхали на склад, вивантажили допомогу, завантажили «на нуль» машину. Домовилися про передачу ліків «Центру допомоги армії», завезли літнім людям теплі ковдри, провідали у Свидівку лежачу людину з інвалідністю, пробили колесо, підкачали, повернулися пізно ввечері додому, вигуляли собачку, лягли з думкою про те, що «завтра передавати ліки». Списалися з людьми з профспілки одного з підприємств, які готові передати ліки, підготували акти передачі й запланували зустріч. Щодня щось відбувається. Мої чоловік та син моніторять новини, комунікують із захисниками на передовій. У нас якось так розподілилося в родині – у хлопців блок із захисниками, а у мене – жінки, ВПО.
А ще ми досить часто зустрічаємося на базі Черкаської міської центральної бібліотеки, Світлана Борисівна Слодзік нам люб’язно надала приміщення. Ми влаштовуємо для дітей-переселенців Дні іменинника, казкотерапію. Ніколи діти не йдуть від нас без подарунків – це солодощі, іграшки. І ВПО вже почали приходити до нас відпочивати, приводити дітей. У бібліотеці дівчата сітки плетуть.
А ще в нас є анкети із запитами, працівниці бібліотеки, за що їм велика вдячність, систематизують запити і ми щойно отримуємо те, чого потребує конкретна людина, одразу телефонуємо і запрошуємо прийти забрати. Ці ж дівчата сортують одяг, розкладають його.
Крім того, є тваринки, яким треба допомогти. До слова, речі, які залишаються у нас після роздач (у неналежному стану, з дефектами тощо) ми передаємо на сітки і завозимо в Черкаське міське товариство «Друг» для утеплення будок. Нічого не пропадає – нічого не викидаємо.
Ваша команда – це родина, друзі. А чи вдається проводити з ними час у неробочому форматі, як то було до великої війни?
Є друзі, які живуть недалеко – із ними ми зустрічаємось. А от із тими, які далеко, на жаль, не видається нагоди. Зізнаюсь чесно, я в такому вирі, що на вечір морально втомлюєшся настільки, що хочеться зачинити двері й щоб тебе ніхто не чіпав. Полежати в тиші. Очі сплять, а мозок не спить – плануєш.
Ви розказали, що вас найбільше надихає. А чи є те, що найбільше розчаровує?
Найбільше засмучує, що волонтерською роботою окремих штабів почала керувати політика. І в Черкасах це теж є.
Що має змінитися в Україні після Перемоги, щоб наша держава почала розвиватися?
Думаю, що це перезавантаження влади. Коли політика керує усіма процесами в житті, то людський фактор відходить на задній план. Усі, хто потрапляє у політику, мають дотримуватись певних правил: або ти вливаєшся в систему, або вона тебе з’їдає. Треба це ламати. Зараз, на жаль, більшість людей ідуть у політику для того, щоб вирішувати особисті питання, а не дбати про людей. Хочеться, щоб після Перемоги наші люди стали більш свідомими й обирали правильно владу.
Якою бачите Україну в майбутньому?
Квітучою. Ми мобілізуємо свій потенціал, ми мобілізуємо свої ресурси. Я розумію, що це буде не так швидко – економічні ресурси всередині країни через війну вичерпалися, але щиро вірю, що ми віднайдемо все це. Україна буде успішною. Від нас не будуть виїжджати. Але ще раз наголошую: це питання не року, не десяти. Але коли внукам доведеться обирати, то країна вже буде такою, щоб вони обрали залишитися. Нам уже є з чим порівнювати і є що втрачати. Це все вже занадто цінне для нас і занадто висока ціна сплачена для того, щоб як раніше розслаблено спостерігати за процесами в країні. Я думаю, що все відбуватиметься більш інтенсивно і більш свідомо.
Про що мрієте?
Ще років десять тому в мене була велика мрія створити Ресурсний центр – єдиний центр громадських організацій. Ми навіть із колегою проходили навчання у Швеції, були обрані шведським урядом, вони оплатили нам навчання. Це була дворічна програма: «Місцева демократія і соціальна сталість у гендерному аспекті». Ми сертифіковані фахівці й знаємо, як створювати такі центри. І перша проблема, з якою зіштовхнулися – це небажання громадських об’єднань ділитися донорами. Саме з цих причин нам тоді не вдалося здійснити задум. Але після Перемоги я б хотіла об’єднати. Бо нинішня практика показує, що в співпраці значно простіше допомагати людям.
Бліц
Що зробите протягом першої години, коли дізнаєтесь про Перемогу?
Відкоркую шампанське. Уже років чотири не вживала алкоголю, а за Перемогу вип’ю.
Про що мрієте?
Щоб якнайшвидше настала Перемога і повернутися до буденного мирного життя.
Чого найбільше боїтеся?
Найбільше боюсь за життя дитини і батьків.
Що може викликати спонтанну усмішку?
Діти. Тварини.
Часто смієтеся?
Останнім часом ні.
А плачете?
Плачу, коли чую про загибель молодих людей.
Чого ви ніколи не робили до війни, а зараз для вас це нормально?
Раніше для мене було проблемою попросити. Сьогодні я розумію, що просити несоромно, тим більше, коли просиш не для себе.
Чого ви ніколи не робили в житті, але знаєте, що зробите?
Я клаустрофоб. Можливо, сама проїду в ліфті.
Чого ви ніколи не робили і не зробите ні за яких обставин?
Не зраджу близьких, не зраджу друзів.
Який найнезвичніший запит отримували, як волонтер?
Лежачок для котика й дряпачку. І вони щотижня приходили, телефонували й нагадували про свою потребу. Усіляке буває: комусь бракує дитячого харчування і вони соромляться попросити, а хтось наполегливо добивається аксесуарів для котика.
Де ви хотіли б побувати?
В Італію з’їздила б залюбки. На Сицилію – у мене там племінниця уже заміжня 12 років, радо з’їздила б, онуків подивилася.
Опишіть, будь ласка, себе за допомогою п’яти слів?
Імпульсивна, емоційна, добра, щедра, чоловік називає богинею.
Чого би ви побажали Україні й українцям?
Україні успіху і процвітання.
А українцям?
А Українцям – терпіння насамперед мудрості, мужності. І хочу закликати всіх брати участь у наближенні Перемоги. Хоч невеличка допомога, хоч невеличкий пакетик ліків – це все треба нашим захисникам. І без нашої спільної роботи ми не впораємось.
Юлія Баранько
