Від автора: Першим питанням, яке мені поставила пані Олена при зустрічі в штабі «Центру допомоги армії»: «Каву робити з цукром чи без?». Це людина, яка настільки оптимізувала всі процеси, що навіть не витрачає час на звичні для нас церемонії типу пропозиції випити кави. Доки вона готувала каву, то телефоном відповідала на купу питань, а нарешті сівши за комп’ютер попросила п’ять хвилин, аби доробити лист. Спершу ця жінка справляє враження чітко налаштованого механізму, але це враження оманливе. Адже в ході розмови виявилося, що за зовнішньою зібраністю ховається дуже емоційна натура і чутлива душа. Для мене ця жінка стала 100% взірцем повної самовіддачі справі й безмежної любові до того, що робить. 

Яким було ваше життя до 2014 року?

Як і всі громадяни України – працювала, займалася звичними справами… Це так давно було…

Як змінилося ваше життя у 2013−2014 роках?

Допомагала, чим могла. Потрошку, але намагалася брати участь.

А що змінилося після повномасштабного вторгнення?

Моє життя змінилось повністю. 25 лютого я відправила чоловіка на війну й одразу з військкомату (навіть не дочекавшись, коли він поїде) прийшла сюди, у штаб «Центр допомоги армії». І до сьогодні щодня з ранку до ночі я тут. Намагаюся допомагати захисникам, країні, щоб ми цю нечисть вигнали з нашої землі.

Який напрямок роботи взяли на себе в штабі?

Дійсно, останнім часом у нас стабілізувався розподіл обов’язків. Бо на початку всі робили все – людей було багато, роботи було ще більше. Зараз я займаюся переважно документацією: різноманітні акти прийому-передачі, листи й інші папери, щоб у нас із документами був порядок.

Можете розказати про своє особисте досягнення?

Знайшла себе – розкрила свої здібності, про які не здогадувались ні мої батьки (коли росла), ні я. Маю хист до технічних наук. Я сама навчилася інженерії й конструкторській роботі. Попри те, що маю іншу освіту я самостійно вивчила необхідні програми й 10 років успішно працювала в цьому напрямі. І не просто працювала, а мала досить хороший кар’єрний ріст. Спершу була інженером-конструктором, а потім стала заступницею технічного директора. Я цю роботу дуже любила: мені дуже подобалось те, чим займалась, у мене це добре вдавалося, де в чому мені тато допомагав (у мене в родині всі інженери). Наразі я звільнилася, бо настав час, коли мені довелося обирати: робота чи волонтерська діяльність. Оскільки всією душею у волонтерстві, я не могла це покинути.

А чи можете похвалитися волонтерським досягненням?

Не можу. Тому що волонтерство й уся діяльність «Центру допомоги армії» – це командна робота. Не можу собі нічого присвоювати. Немає однієї людини – є ланцюжок. Для того, щоб якась робота була зроблена, зусилля докладають багато людей. І дуже приємно бути частиною великих досягнень нашої команди. Навіть та сама машина, яку треба придбати, об’єднує багатьох: люди, які шукають автівку, люди, які знаходять на неї гроші, доставляють її, за потреби фарбують і так далі – так справ навколо однієї машини дуже багато.

Опишіть, будь ласка, типовий день волонтера.

Усі дні непередбачувані й різні. Можу розказати на прикладі сьогоднішнього дня. Я собі планувала, що приїду на штаб, тут не буде нікого (бо дівчата наші поїхали на фронт), ми спокійно запишемо це інтерв’ю. Але ще не встигла сісти в машину, як почалися дзвінки:

– Альона, треба зробити листа, бо машина стоїть на кордоні – терміново.

– Альона, дай інформацію для інших документів.

Доїхала до штабу: дай той документ, видай ці речі, видай ті речі, допомогти хлопцям, допомогти дівчатам, щось обговорити – загалом такого немає, що можна спокійно сісти й попити каву. Але це все – це ті малі речі, з яких складається волонтерство. Так і минає день. А на вечір навіть не можна сказати: «маємо такі досягнення» не вийде. Усе залежить від того, хто і з якими потребами приходить.

Робота починається десь о десятій ранку, а завершується… та по-різному: може і п’ятій вечора, а може й за північ.

Чи бувають моменти такої втоми, що хочеться усе залишити?

Ось нещодавно приїздив мій чоловік – його на п’ять днів відпустили у відпустку, але відпусткою це було дуже складно назвати, бо ми не бачились зовсім. У нього купа справ – машину відремонтувати й таке інше. Приїздили додому по одинадцятій і повністю виснажені.

Відправила його на фронт – знову волонтерська робота.

І от ці моменти, коли приїжджає чоловік, коли допомагаєш безпосередньо рідній людині, починаєш усвідомлювати, що це ж лише одна людина, а вони там, на фронті, усі такі й усі потребують допомоги. Тому не буває такого, що хочеться усе залишити, сказавши: «та я вже втомилась». Не втомилась. Не можна втомитись, бо військові не втомлюються.

Звісно, моменти втоми, і фізичної, і моральної бувають – ми всі живі люди. Але відчуття емоційного вигорання немає. Коли читаєш новини, коли розмовляєш із чоловіком, коли щодня перебуваєш на штабі й приходять родичі, дружини, приходять військові, то ти не можеш вигоріти, бо розумієш, що країна працює, військові деокуповують території. Треба триматись.

Не буду лукавити, бувають моменти, коли приходиш додому, сідаєш, ревеш. Зі сльозами виходить усе, що наболіло, уся емоційна втома. Тому періодично доводиться, ось так от скидати напругу.

Буває так, що вирішую поїхати з подругою на дачу, відпочити. А не виходить абстрагуватися. Якщо раніше, у мирному житті, для того, щоб відійти від буденних справ достатньо було просто поїхати на дачу, то зараз уже нікуди не подінешся від проблем, від війни в країні.

А що найчастіше стає каталізатором для сліз?

Навіть не знаю… Воно все наче в одну скриньку падає: чоловік на фронті, різні новини, відео, як хлопцям важко, як вони зараз мерзнуть, як втомлені, на штабі ми щодня чуємо різну інформацію від військових… А ще ж бувають невдоволені люди, бо не всім можна вгодити, не розуміють, що нереально всім допомогти. І от коли це все доходить до верху – треба його скидати. Виплакалась. І починаю з нуля – йдемо далі.

Що найбільше надихає? Що сьогодні найбільше радує?

Звичайне слово «дякую» (на очі Олени набігають сльози – ред.). Коли люди, громадяни України, приходять і кажуть «дякую», коли військові дякують. Коли приходять діти і теж допомагають військовим – продають ті ж браслети. Надихає небайдужість людей. А ще коли ти бачиш, що це дійсно потрібно військовим – це додає сил.

Опишіть, будь ласка, яким був ваш ідеальний день до війни, і який він сьогодні?

Ідеальний день до війни – це прокинутись зранку, спокійно вигуляти собаку, випити кави, поснідати, поїхати на роботу, сварячись у маршрутці, бо хтось комусь на ногу наступив (тоді це була одна з найбільших проблем уранці), прийти на роботу, з 8 до 17 попрацювати – вирішувати якісь буденні питання, повернутися додому, приготувати вечерю з радістю і натхненням, повечеряти, лягти спати і спокійно заснути. Тобто раніше відтоптані в маршрутці ноги й якісь складнощі на роботі вважалися проблемою. А зараз ти розумієш, що оте все – не проблема, ми самі собі щось вигадували, а то все було буденне звичайне життя.

А сьогодні я навіть не можу собі уявити, що таким життя може бути далі. Якісь буденні речі: вечері, магазини, побутові клопоти… Не уявляю, як ми до цього повернемось.

А зараз… Мої рідні живі. Мій чоловік живий, здоровий, із ним усе добре. Зранку до вечора на штабі – це звичайний день. Я не можу сказати, ідеальний він, чи ні – просто це наше життя і воно таке, яке є. Коли чоловік на зв’язку, коли протягом дня прийде хоча б один смайлик від нього – це вже хороший день, бо я розумію, що з ним усе в порядку. Бо бували дні, особливо на початку повномасштабного вторгнення, коли він по кілька діб не виходив на зв’язок… Ці відчуття не передати… Ці емоції очікування хоча б якоїсь крапочки в смс – оце дійсно важко.

Розкажіть, будь ласка, що для вас найтяжче у волонтерській роботі?

Мабуть, коли доводиться відмовляти. Ми не всесильні – не можемо допомогти. Це перше. А друге, коли допомагаєш, а це не оцінюють, або не так оцінюють. Байдужість. Ви повинні! Оце дуже тяжко.

Але воно не заважає рухатись далі. Поплакали, обговорили, а на наступний день поїхали далі – допомагати тим, кому це потрібно.

А що зазвичай відповідаєте на «ви повинні» ?

Коли людина таке каже, то вже зазвичай немає чого пояснювати. Людина просто не зрозуміє.

У волонтерстві багато нестандартних прохань. Із яким найнезвичнішим запитом доводилося вам працювати?

Навесні люди з Сєвєродонецька вивозили коней. І ми допомагали евакуювати цих тварин у Черкаси. Для нашого центру це був досить неочікуваний досвід, але коні теж живі і їх теж треба рятувати. До речі, вони й досі у нашому місті й допомагають реабілітації переселенців, військових.

А одного разу приїхала гуманітарна допомога і там була якась незрозуміла крупа, з якою ми не знали, що робити. Логічно подумавши дійшли висновку, що то корм для тварин – віддали у зоопарк.

А чи бувають у волонтерській роботі запити, які йдуть як по маслу? От коли ви отримуєте такий, то одразу знаєте, що робити?

Зазвичай, усе йде не так, як ти плануєш. Немає стабільності, логіки. Волонтерство – це коли все дуже швидко, в хаосі, але все робиться.

Як ви собі уявляєте життя після Перемоги?

Я його взагалі не уявляю. Чесно, навіть планів на майбутнє не маю… Я хочу, але поки не можу уявити мирне життя і мені від цього страшно. Ось цей стан війни всередині не дає мріяти, будувати плани на майбутнє.

А чи розказуватимете про війну онукам? Якщо так, то що?

Звісно, буду розповідати. Обов’язково розкажу про єдність нашого народу. У перші дні після вторгнення це було щось неймовірне, коли до нас у штаб стояла величезна черга. Люди приїздили з повними багажниками, руки повні пакетів допомоги. Люди щось приносили й одразу пропонували свою допомогу. Саме про єдність наших людей необхідно розказувати і дітям, і внукам, і правнукам. Україна – це одне ціле. Це люди, які не залишають один одного у тяжку хвилину. Саме за це ми і боремось – за єдність. Це щось неймовірне (посміхається крізь сльози – ред.), коли люди всі встали й сказали: «Ми не хочемо росії. Ми хочемо жити тут. Саме тому ми робитимемо все, будемо допомогти».

Перші декілька місяців, коли чоловіка відправили на війну, я переїхала до батьків, бо коли зранку до ночі на штабі, то навіть елементарно готувати їсти немає ні сил, ні бажання, ні часу. І от мама запитує: «Якщо щось почне відбуватись у Черкасах, що ти будеш робити?» Кажу: «Сідаю в машину і їду на штаб. У нас є коктейлі Молотова – будемо відбиватися. Людей там багато – людей вистачить. Ну я ж не буду сидіти вдома і ховатися в погребі. Ми так із дівчатами і домовилися. Жіноча справа – не жіноча… Насамперед ми громадяни України і повинні захищати й допомагати хто чим може».

А можете пригадати якусь історію, яку ви пронесете з собою усе своє життя? Можливо, смішну, можливо, щемну.

Була одна така ситуація. Це було навесні. Ми з дівчатами вийшли на вулицю трошки відпочити і попити кави. Йшов мокрий сніг… Погода така дуже погана. А ми так втомились, ноги так гули, що сіли просто на капусту – тоді ми ще овочі зберігали просто на вулиці, накритими на піддонах. І от сидимо ми на цій капусті, п’ємо каву і чуємо в небі летить літак. А ми сидимо. Бачимо його, він пролітає над нами, ми проводжаємо його поглядом і далі сидимо. Потім мовчки дивимось одна на одну якийсь час. Кажу: «У країні війна, летить літак, а ми сидимо з тобою на капусті, п’ємо каву і навіть не подумали, що це може бути не наш літак і це могло закінчитися чимось нехорошим…» Але ми були такі втомлені, що просто без емоцій дивилися йому в слід.

Зараз це вже не так сприймається. А в перші дні війни, коли не розумієш, куди підуть, куди дійдуть…

А чи маєте в оточенні людей, на яких рівняєтесь, якими захоплюєтесь?

Є. Це мій чоловік. Такої доброї й безкорисливої людини ще треба пошукати. Він мене цьому навчив. І я це зрозуміла лише після повномасштабного вторгнення, коли вже він пішов на фронт, а я пішла у волонтерсво. Він людина, яка своє віддасть, щоб допомогти іншому, і не чекає нічого натомість. Я ним пишаюся.

От ви розказуєте, що вас в українцях захоплює. А чи є те, що в українцях засмучує?

Люди розслабилися в нашому місті. Сюди не дійшли, майже не долітає і для багатьох війни вже й немає. От це дуже засмучує. Якщо сюди не дійшли війська, то це не означає, що в країні немає війни. Майже у кожній родині якийсь родич та й воює. І попри це люди почуваються в безпеці, відпочивають, голосна музика, пиятика…  Дуже боляче від цього….

Що має змінитися в Україні, щоб вона після Перемоги розквітла?

Покоління. Уся надія на прогресивну молодь. В Україні ще лишилися ті, хто сумує за совєцкім союзом, як на мене, вони тягнуть нас назад.

Що для вас Перемога?

Дуже складне питання… Звісно, я хочу Перемоги, звісно мрію про неї. Але мені важко уявити, що прийде той день, коли росія капітулює. Хочу, але не виходить… Розпад росії для мене неважливий, бо що в них там робиться, це їхня справа і мене це не обходить. Головне, щоб до нас не лізли, залишили наших людей у спокої й покинули наші території. Кордони 1991 року – оце наша країна і хочеться повернути своє. А хто там на що розпадеться, скільки там тієї росії буде чи не буде – мені це нецікаво. Головне, щоб наші чоловіки, брати, сини, подруги, сестри – усі повернулися додому, щоб внутрішньо переміщені особи теж змогли повернутися додому – от оце для мене важливо.

А ще я думаю, що навіть якщо ми вийдемо на кордони 1991 року, то небезпека не зникне, бо ж питання не лише в їхньому керівництві. Там люди роками зомбовані. І от поки це зазомбоване покоління не зміниться іншим нічого хорошого не буде.

Бліц

Як вважаєте, Перемога скоро?

Ні.

Коли?

Не так скоро, як би нам хотілося.

Що ви зробите протягом першої години після того, як дізнаєтесь, що Україна перемогла?

Я буду плакати.

Про що мрієте?

Про свободу.

А чого найбільше боїтеся?

Щоб хтось зі сторони диктував, як жити. Як, власне, зараз намагається зробити росія.

Що у вас може викликати спонтанну усмішку?

Якісь прикольчики від військових.

Часто смієтесь?

Дуже рідко.

А плачете?

Часто.

Чого ви ніколи не зробите ні за яких обставин?

Не зраджу своїх принципів.

Можете описати себе п’ятьма словами?

Добра, розумна, мудра, співчутлива, комунікабельна.

Де ви мрієте побувати?

Португалія, Іспанія. Або якийсь острів, де немає людей.

Що би ви побажали Україні, а що українцям?

Україні – все буде, все зробимо. А українцям – тримайте стрій, не опускайте руки, допомагайте.

 

 

Юлія Баранько