У кожній сповіді – невимовний біль та зруйнові долі…
Очевидець прильоту в евакуаційний автобус під Богоявленкою розповів про те, як вдалося врятуватися
26 березня 2022 року волонтери не змогли доставити їжу і воду в Вугледар. Для багатьох жителів міста це стало знаком, що час виїжджати. Як і для 60-річного Миколи з дружиною (ім’я героя змінено – авт.). Вони зібрали все найнеобхідніше і сіли в «бусик». Тоді з міста виїждажало чотири мікроавтобуси. З інтервалом у пів години.
– Ми були в другому мікроавтобусі… – згадує Микола. – Коли доїхали до Богоявленки, був артобстріл. І перший «бусик» з цивільними людьми, який їхав перед нами, розірвало на наших очах. Він був повністю розбитий, димився, навколо в полі валялися людські голови, ноги, руки… У кожному автобусі було по четверо поліцейських. Вони сказали опустити голови донизу і закрити руками, прикрити дітей, не дивитись у вікна. Вцілілі автобуси чкурнули полями, опам’ятались ми вже в Курахово, коли доїхали… Ми не постраждали, тільки шок отримали…
Микола працював у Вугледарі на шахті. Його дружина – у місцевому супермаркеті популярної в Україні торгівельної мережі. Між 24 лютого та 27 березня у місті було відносно спокійно. Відносним спокоєм Микола називає по 2-3 прильота на день.
– Наступ починався з боку Волновахи, йшли на Павлівку, Нікольське… Якось я ходив по воду – бо централізованого водопостачання вже не було, все було зруйноване – і бачив як прилетіло у школу… У школах, садочках тоді вже були наші захисники… Був також приліт у магазин, в якому працювала дружина. Однак навіть сфотографувати ми нічого не могли – не мали чим заряджати телефони…
Із Курахово подружжя направили в Покровськ. Звідти – до Дніпра. Там вони переночували і поїхали евакуаційним поїздом далі. Вийшли в Умані на Черкащині.
– Ми не схотіли виїжджати з України, кидати свою Батьківщину, – пояснює своє рішення Микола. – Я тут народився, тут поховані мої батьки.
За 20 кілометрів від Вугледару – у Володимирівці у Миколи лишились теща і син. Володимирівка нині окупована. Микола з дружиною чекають, поки Володимирівку визволять українські військові. Із рідними вони не мають зв’язку вже місяць.
– Думаю, що зв’язок зник через приліт у базу, яка забезпечувала мобільним зв’язком ту місцевість, – припускає Микола.
Квартира, в якій вони жили з дружиною у Вугледарі, знищена влітку торік. У один із під’їздів двопід’їзного будинку буле пряме влучання – не вціліло жодної квартири з першого по дев’ятий поверхи. Там досі не дістали покійника під завалами – на 5 поверсі жив Миколин сусід, який не міг пересуватися. Його засипало завалами. Інші сусіди роз’їхалися по всій Україні – хто в Києві, хто в Дніпрі, хто в Запоріжжі… Із розмов із земляками, за словами Миколи, у Вугледарі лишилось осіб 400… Місто майже зруйноване…
Над матеріалом працювала Юлія Фомічова.
Ілюстрація до матеріалу – з відкритих інтернет-джерел.
Інтерв’ю в постраждалої особи взято документатором
воєнних злочинів Тарасом Щербатюком,
в рамках ініціативи “Трибунал для Путіна”,
за підтримки Української Гельсінської спілки з прав в рамках
Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID)
«Права людини в дії».
Матеріал підготовлено в рамках
співпраці громадської організації
“Черкаський правозахисний центр” та видання “Нова доба”.
