Ніна (ім’я героїні змінено з питань безпеки, − ред.) до 2014 року проживала з сім’єю в Луганську. Там вона працювала в Антимонопольному комітеті. Та все змінилося після того, як місто окупували росіяни. Звідти Ніна зі своїм чоловіком, який на гемодіалізі, переїхали до Чернігова. Але через вісім років їм знову довелося тікати від росіян. Своєю історією жінка поділилася під час документування воєнного злочину фахівцями Черкаського правозахисного центру.
− У 2014 році я проживала в Луганську й була свідком подій, коли штурмували нашу ОДА, як росіяни проводили референдум за приєднання окупованих територій до рф. Я працювала на той час в Антимонопольному комітеті Луганської області, ми знаходилися в одному з приміщень, що належало обласній адміністрації. Пригадую, як на нашому поверсі окупанти друкували бюлетені. Згодом нас стали не допускати на роботу, ми приходили до приміщення, чекали, поки хтось із керівництва піде запитає дозволу й тоді нас пустять у кабінети, − ділиться пані Ніна.
Жінка пригадує, що після приходу окупантів у місті відбувалися пограбування банкоматів, люди почали виїжджати з Луганська.
− Улітку 2014 року, коли в мене була відпустка, ми з батьками поїхали на дачу в село Лисе. Власне там було дуже неспокійно, через нас постійно щось літало. А за 7 км від нас, у селі Хрящувате, був великий танковий бій. Та й у селі магазину не було, а в сусіднє нас не випускали. Там постійно ходили люди у камуфляжі. На перший погляд це були або буряти, або калмики, або ж кавказці. Вони ходили до людей, шукали транспорт, у декого навіть забирали, − розповідає жінка. − Коли я через тиждень після початку своєї відпустки приїхала на роботу, щоб зробити звіт, приміщення було зачинене й зв’язок мобільний не працював.
У вересні повернулися до Луганська, їхали полями і в нас ледве не поцілили росіяни, бо ми не почули їхніх криків про те, що треба зупинитися. Уже тоді в Луганську були обстріли, постійно щось літало, були руйнування будинків.
Чоловіка Ніни евакуювали ще в липні в Чернігів, так як він на гемодіалізі. Його з іншими пацієнтами відправили туди на лікування.
− Я звільнилася у жовтні, адже роботи не було, нам платили ще з Києва по 600 грн. Чомусь нашу організацію не евакуювали. Тож я поїхала до чоловіка. У Луганську лишилися батьки та брат із сім’єю, − говорить жінка.
На початок повномасштабного вторгнення сім’я проживала вже в Чернігові, там працювали, орендували житло.
− 24 лютого мені подзвонив керівник і сказав, поки що на роботу не виходити. Власне з того часу я там і не була. У Чернігові з початку повномасштабного вторгнення перестали працювати магазини, громадський транспорт, не було зв’язку, води. Нам пощастило, що був у будинку газ і ми могли щось підігріти собі. Бо в сусідніх будинках люди в дворах розводили багаття й варити їсти, також копали на вулиці туалети, адже не працювала каналізація. Удень часто були артобстріли, а вночі – із літаків. Спочатку ми спали по 2 години по черзі, а потім просто стомилися настільки, що не звертали уваги, а прокидалися вже від звуків літаків чи вибухів. Біля нас було попадання в будівлю в приватному секторі. Багато мешканців із сусідньої багатоповерхівки просто жили в підвалі, лише виходили в свої помешкання за чимось необхідним. Хліб ми шукали по магазинах, що працювали, інколи на це йшло годин 5, а в цей час над тобою постійно щось літає. Ще було дуже складно, адже ми не знали новин, не було зв’язку, інтернету, тож дізнавалися інформацію від людей, коли стояли в чергах, − пригадує Ніна.
Виїжджати подружжя вирішило, адже чоловікові потрібно було проходити процедури гемодіалізу.
− Їхати ми вирішили разом зі ще однією сім’єю. Вони нам, до речі, розповідали, що саме в їхній будинок були 4 прильоти, до їхньої квартири прилетіли залишки міни. Та й узагалі по місту було багато прильотів, у передмісті були важкі бої, руйнування.
Тоді сім’я до Києва виїхати не змогла, адже на підступах були бої. Тож поїхали в Сумську область.
− Нам потрібен був медичний заклад, де роблять гемодіаліз. Побули там 2 тижні й вирішили їхати в Черкаси. Дорога до Черкас була досить складною, ми їхали й полями, незнайомими дорогами. Заїхали в село Новий Биків Чернігівської області, там побачили жахливі картини, на вулиці лежали вбиті люди, горіли автівки. Ми їхали й не розуміли, чи то просто бруд на дорозі чи міни. Було дуже страшно та небезпечно, − розповідає жінка.
Над матеріалом працювала Олеся Зінченко
Ілюстрація – з відкритих джерел
Інтерв’ю в постраждалої особи взято документатором воєнних злочинів Тарасом Щербатюком, у межах ініціативи «Трибунал для Путіна», за підтримки Української Гельсінської спілки з прав у межах Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії». Матеріал підготовлено в межах співпраці громадської організації «Черкаський правозахисний центр» та видання «Нова Доба»
