Пан Роман (ім’я героя публікації змінено з міркувань безпеки, − ред) від російських окупантів змушений був двічі переїжджати. Спочатку – із Луганська в Чернігів, після 24 лютого 2022 року – у Черкаси. Чоловік перебуває із 2013 року на гемодіалізі, тож було важливим вчасно отримати цю процедуру навіть у такий складний період.

 

Далі – пряма мова

«Весною 2014 року, коли почалися події в Луганську, коли росіяни стали захоплювати адміністративні будівлі, я був досить дотичний до цих подій, адже працював у Луганській обласній державній адміністрації, усе це бачив і розумів, що відбувається. Коли в Києві був Майдан, у Луганську теж відбувалися «свої» мітинги, на які звозили тітушок із ростовської області для побиття українських активістів, які виходили на підтримку Євромайдану. Потім стали захоплювати адміністративні будівлі в Луганську, обстановка була дуже напруженою.

У кінці квітня – на початку травня 2014 року захопили Луганський прикордонний загін, уже зі зброєю. Так само захопили будівлі СБУ, поліції та адміністрації, нас вигнали з робочих місць. Із ОДА зробили такий собі форпост: мішки з піском, колючий дріт, охороняли люди з автоматами. Улітку вже почалися бойові дії, обстріли градами, мінометами, прильоти були в житлові будинки, інфраструктуру.

Наприкінці липня у відділенні нефрології, куди я ходив на гемодіаліз, нас повідомили, що розхідних матеріалів лишилося зовсім мало, тож треба було шукати собі місця в інших медзакладах. Згодом охочих евакуювали в Чернігів. Із серпня 2014 року я перебував там, через три місяці до мене приїхала дружина з Луганська й ми все почали з нуля. Адже в Луганську в нас лишився будинок і квартира, але не знаю, в якому стані вони зараз.

Майже вісім років ми прожили в Чернігові, працювали, орендували житло. Але почалося повномасштабне вторгнення… Знову гемодіалізний центр почав працювати з перебоями, тож довелося виїжджати з Чернігова. Це була якраз така гаряча фаза, постійні обстріли міста, бомбардувальники літали щоночі. Узагалі для тих, хто на гемодіалізі, міська влада організувала евакуацію. Але ми вирішили їхати самотужки.

Найбільше запам’яталося, коли лежав на гемодіалізі ще в Чернігові, поряд із медзакладом впали дві міни. Ми тоді швидко спустилися в підвал і вже там завершували процедуру. Тоді дуже постраждав фасад, повилітали вікна, було багато скла.

Коли виїжджали з міста, бачили розбиту техніку, автомобілі. Ми поїхали спочатку до Глухова, адже там можна було зробити процедуру гемодіалізу. Потім уже поїхали далі, саме в Черкаси. Пригадую, що кілька днів відкладали поїздку, адже постійно змінювалася ситуація, деякі населені пункти, через які пролягав наш шлях або ж займали росіяни, або там йшли бойові дії. По дорозі різне траплялося − мінні поля, розбита техніка, будинки, які ще горіли, бо напередодні там були активні бойові дії. Страшно все це було бачити, усвідомлювати, що відбувається в країні».

 

Над матеріалом працювала Олеся Зінченко

 

Ілюстрація – з відкритих джерел

 

Інтерв’ю в постраждалої особи взято документатором воєнних злочинів Тарасом Щербатюком, у межах ініціативи «Трибунал для Путіна», за підтримки Української Гельсінської спілки з прав у межах Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії». Матеріал підготовлено в межах співпраці громадської організації «Черкаський правозахисний центр» та видання «Нова Доба»