Уже третій рік Україна виборює право на життя в жорстокій і безпрецедентній повномасштабній війні. Щодня, щохвилини тисячі захисників та захисниць закривають своїми життями нашу землю від ворога. Витримувати шалені напади ворога їм допомагають волонтери. Люди, які обрали своїм покликанням допомагати іншим. Таких воїнів без зброї в Україні нині тисячі. І кожна життєва історія волонтера особлива та унікальна. Така, як і в героїні наступної розповіді. Мирослава Сидоренко ніколи не планувала пов’язувати своє життя із військовою справою. Та вийшло інакше. Уже тривалий час жінка збирає і відвозить воїнам найнеобхідніші речі. Лише за минулий рік здійснила понад 20 поїздок на території, де йде боротьба за життя. Нам пощастило поспілкуватися із незламною українкою. Подробиці в наступному інтерв’ю.   

– Де застала вас велика війна і чим займалися до повномасштабного?

– Можна сказати, що вдома. До цього я працювала в поліції, потім через сімейні обставини звільнилася. І до війни був період, що ніде не працювала. Коли почалося повномасштабне вторгнення, усе стало само собою зрозумілим.  Спочатку ми зробили блокпости. Стояли там. Потім, коли зрозуміли, що в Центральній Україні боїв не буде, то зайнялись волонтерством.

– Як до цього поставились рідні?

– Сім’я в мене не велика. Це батько, мати, чоловік і я. Підтримували. Вони змирились, що мене немає постійно. Перша поїздка в мене була 25 січня 2023 року. Ми з хлопцями поїхали на Донеччину до 36-ої бригади морпіхів. Це саме ті хлопці, які виходили із Маріуполя.

– Які були перші враження?

– Спочатку, звісно, це була цікавість: як вони там. Коли трошки побули, то в душі все більше закипав гнів, а разом із ним співчуття і біль. Ось такі змішані емоції. Думаю, саме ця перша поїздка дала поштовх до моєї подальшої діяльності. Я зрозуміла, що буду їздить. Буду вертатися туди знову й знову. Це було не бажання чи навіть рішення, це стало потребою душі, коли інакше просто не можеш.

– Скільки вже було таких поїздок?

– Власне поїздок лише за 2023 рік у нас було 26. Їздимо переважно на Харківщину та Донеччину. Крім того, закриваємо запити через поштові відправлення. Передаємо з рук у руки, коли хлопці сюди приїздять.

– Кому ви везете?

– Усім тим, хто потребує і просить про допомогу. Ми не обираємо, чи це хлопці з Чигиринщини, чи з Черкащини, чи взагалі з інших регіонів. Адже вони всі наші і всі там за нас. Знайомимося в соцмережах, хтось, хто отримав допомогу, ділиться нашими контактами. Тоді нам телефонують, просять про допомогу інші.

– Я так розумію, ви працюєте в складі волонтерської організації?

– Так, у нас є ГО «Волонтери Чигирина». Також я веду і власну сторінку, вона в мене відкрита, усі наші поїздки, усе, що ми робимо, я висвітлюю.

– Звідки берете те, що хлопці просять?

– Залежно від того, які запити. Якщо щось більш вагоме, то звертаємось до наших друзів із-за кордону. Тісно співпрацюємо й з іншими волонтерами по всій Україні. Наприклад, є в нас в Одесі знайомий волонтер Юрій Бесараб, який дуже допомагає. Ну, і свої, місцеві волонтери. Дружимо з черкаськими, наприклад, Олексій Святенко, Ірина Миколаївна, Ольга Усова. Співпрацюємо з ними. Допомагають дуже села нашої Чигиринщини. Та й багато чого робимо самі. Наприклад, готові страви в пакетах.

– До речі про них. Як виникла ідея готувати продуктові сухі борщі та іншу готову продукцію?

– Ми вже давно готували каші, тушонки. Але спочатку – у скляних банках. А потім… є в мене товариш, Влад Кукса. До речі, саме з ним була в мене перша поїздка. Так от, його мама, Надія Кукса, яка проживає в Суботові, спробувала готувати страви в реторт-пакетах. Потім Влад запропонував і мені з дівчатками спробувати. Ну, ми спробували. Так вдало, що робимо це й досі.

– У вас великий на це є запит?

– Справа в тому, що такі страви потрібні завжди. А особливо в жарку погоду. Вони дуже схожі на стандартні армійські сухпаї, але ж наші це все-таки домашні страви. Вони смачніші. Ну, і ми стараємося урізноманітнювати раціон. А в пакетах дуже зручно. Вони не псуються і не б’ються. Хлопці беруть таку їжу з собою на позиції на «нуль». А там умови складні й для їжі теж.

– Вас вчив хтось технології приготування?

– Переважно до всього доходили самі. Як то кажуть методом проб і помилок. Знаходили те, що найкраще підходить, підбирали рецепти й інгредієнти. Також враховуємо смаки й уподобання. Є хлопці, які просять борщ. Хоч він у пакеті має не зовсім домашній смак, але є захисники, яким це подобається. А от, наприклад, у 501-шій бригаді хлопці підібралися такі, які дуже люблять гороховий суп. Від них постійно такі замовлення. Є хлопці-вегетаріанці. Для них готуємо без м’яса, без жиру.

 

– Напевно, випікаєте і солодощі?

– Так, звісно. Тільки не самі. Солодощі нам допомагає випікати Боровиця, Тіньки. Чигиринська релігійна громада «Велика Родина» бере в цьому активну участь. Також у Чигирині в нас займаються випічкою дві жінки. Наталя Наливайко пече дуже смачні пряники, торти, пиріжечки для хлопців. І Нечипоренко Оксана теж пече торти, пироги, пиріжки. Усе свіже, все добре. Ну, й самі ми з дівчатами, якщо вистачає часу, то теж печем те, що хлопці просять.

– Крім названих, чи є ще люди, яким ви хотіли б подякувати?

– Звичайно. Їх дуже багато! Хочу подякувать жителям сіл Тіньки, Боровиця, Топилівка, Худоліївка, Мельники, Суботів, Червона Слобода, міста Чигирин, друзям із Черкас, Бесарабу Юрію, моїм дівчаткам, з якими ми постійно працюємо з перших днів війни, хлопцям, з якими я їжджу. І ще багато-багато кому. Усіх назвати неможливо, але вони всі важливі й дуже багато роблять для наших захисників.

– Давайте повернемось до більш загальних питань. Що для вас було складним на початку волонтерської діяльності і що зараз є найскладнішим?

– На початку був страх, а зараз байдужість людей. Тоді люди боялися, але були дружні, патріотично налаштовані. Мені здається, це почало згасати, коли звільнили Київ і відігнали від столиці рашистів. Тоді патріотизм закінчився у багатьох. Хтось звик, хтось утомився…

– Чи є у вас розуміння, як здолати цю байдужість у людях зараз?

– На жаль, немає. І найгірше те, що немає не лише в мене. Можливо, коли знову прийде страх, то люди знову прокинуться… От тільки не хотілось би, щоб цей страх приходив. Я не хочу бачити нашу Центральну Україну такою, як я бачу Харківщину й Донеччину. Бо це дійсно дуже страшно. Особливо, коли звичайні люди звикають до постійного ризику загинути. А ще страшніше, коли йдеться про дітей. Отак їдеш Донеччиною. Бачиш спалені будинки, потрощену обстрілами місцевість, зруйновані вибухами дороги й раптом дивишся: напів уцілілий дитячий майданчик. А на ньому діти граються. Між руїнами. Це дуже страшно.

– Там ще лишаються діти?

– Так. І знаєте, що ще дивує? Різка відмінність між житлом вихідців із країни-окупанта, які не можуть дождатися наших ворогів, і будинками, в яких живуть українці. Там – бруд, сміття, а в наших коло двору – квіти квітнуть. Ось ми їхали два дні тому. Дивлюсь: люди в себе біля двору квіти висаджують, а над ними ракети літають. А на городах – парнички з розсадою. Заради таких незламних і хочеться працювати.

– Що для вас значить бути волонтером

– Ой, мені взагалі не подобається слово «волонтер». Якесь воно надто вже офіційне, як статус. Я ж себе таким волонтером не вважаю, але якщо комусь подобається так мене називати, то хай буде й так. Для мене це просто можливість зробити найменше для тих, хто дає нам шанс жити. Причому жити на мирних територіях. А те, що робимо ми… це просто маленька допомога.

– Якою має бути людина, щоб робити те, що робите ви?

– Не знаю навіть. Просто потрібно мати бажання і не боятися. Бути готовим до того, що це не можливість отримати якісь бонуси від когось чи як кажуть політики попіаритися, а важка щоденна праця. Візьмемо хоча б дорогу. Навіть на мирній території перебувати цілу добу на колесах не завжди легко. А в нас бувають поїздки дуже й дуже непрості. Особливо для жінки. Хоча це вже взагалі окрема історія…

 

– А можна детальніше?

– Можна. Але не будемо. Дозвольте я вам краще розкажу іншу жіночу історію. Про те, що саме під час однієї з таких поїздок я й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.

– То ви під час волонтерських поїздок знайшли свою половинку?

– Так. Це сталося на Харківщині. Ми їхали на Куп’янський напрямок, а знайомі попросили заїхати до прикордонників, передати їм гостинці. Заїхали. Нас зустріли двоє військових. От тільки зустріли незвичайно. Знаєте, я вже звикла, що коли ми приїжджаємо до хлопців, вони радіють, обнімають, тиснуть руки, цілують. А тут ми приїхали: стоять два дядька. Надуті, сердиті. На нас геть не звертають уваги. Мовляв, ну, приїхали, то й приїхали. Хочете – розвантажуйтесь. Ні, то їдьте собі далі. Ми розвантажили те, що мали, і поїхали. Я навіть не думала, що ця зустріч буде мати якесь продовження. Єдине, що запам’яталося, – це їхня байдужість. І раптом через деякий час один із цих військових зателефонував мені. Наче просто розмова. Потім знову зателефонував. І в мене, знаєте, виникло раптом таке вже навіть трохи призабуте за реаліями цієї війни відчуття, що я йому цікава, не просто як волонтерка. Це була, мабуть, ота славнозвісна жіноча інтуїція.

– І у вас із ним виникли близькі стосунки через телефонний дзвінок?

– Так. Спочатку ми спілкувалися по телефону. Потім ми знову зустрілися через півтора місяці. І вже тоді остаточно зрозуміли, що хочемо бути разом. На той час я вже не була в шлюбі, бо мого чоловіка забрала війна. Правда, він не брав участі в бойових діях. Але його призвали на військову службу й так сталося, що в нього обірвався тромб. Помер у лікарні. Тому я була самотня як жінка. І так от і вийшло, що на війні я втратила коханого чоловіка і на війні його знайшла.

– Ви одружилися?

– Так. Нещодавно, у січні. Зараз він служить начальником зв’язку на прикордонні на Харківщині. А я маю ще одну причину займатися тим, чим займаюся. Особисту. Кожен раз, коли ми відправляємось на Донеччину, їдемо через Харківщину і я залишаюся з ним хоча б на короткий час. Звісно, це дуже сумна романтика на відстані кількох кілометрів від кордону з агресором, але це все, що в мене є зараз. Нині це мене окрилює і дає бажання працювати більше й робити більше. Інколи самій буває дивно. Такі сюжети бачила колись лише у фільмах про війну, але ніколи не думала, що таке може бути зі мною.

– Яка у вас зараз найбільша мрія?

– Їх декілька. Точніше, насправді вона одна, просто має різні, так би мовити, рівні. На глобальному, як і всі українці, я мрію про те, щоб ця війна завершилася. Але я вже знаю досить багато, щоб розуміти, що швидко ця мрія не здійсниться. Тому на ближчий час я мрію, що пощастить служити поряд із чоловіком. Я вже подала заявку. Хочу бути поряд із ним уже не як волонтерка, а як бойова посестра. Але на це потрібен теж певний час. Тому маю й найближчу мрію. Саме зараз хочу, щоб швидше чоловіка і його побратимів вивели на ротацію. Хоча б на трішки.

– Що б хотіли побажати своїм колегам і всім українцям зараз?

– Не втрачати людяність. Війна закінчиться. Але питання в тому, якими ми будемо після перемоги. Світ зараз тримається на наших захисниках і захисницях. І найменше, що ми можемо зробити – це підтримати їхню віру в те, що вони потрібні. Не всі можуть воювати. Не в кожного є статки, щоб придбати авто чи дрон, але купити якийсь енергетичний батончик чи ліки й передати волонтерам може майже кожен. Українці вже довели, що вони можуть бути дружними і можуть об’єднуватися перед загрозою. Зараз просто потрібно тримати цей настрій взаємодопомоги. Війна – дуже страшна. І я навіть не хочу говорити про те, що вона може щось комусь дати чи навчити, бо вона лише забирає і руйнує. Але ще вона показує, чи дійсно є в нас людяність. Я дуже рада, що є на Чигиринщині, на Черкащині та й в Україні небайдужі, щирі люди, які допомагають, їдуть, дістають чи просто морально підтримують захисників, постраждалих від війни чи й просто один одного. Тримайтеся, ми вистоїмо. Усе буде Україна!