УТОС – одне з найдавніших організацій України, адже йому понад 90 років. Уже більше, ніж два роки як Товариство лишилося без фінансування від держави, але не припинило свою діяльність. У Черкаській області налічується понад 1500 його членів, по Черкасах − близько 750. Очолює Черкаському обласну організацію ось уже із 2019 року Алла Козлова. До цього керувала службою супроводу, тож про проблеми та потреби знає із середини. Каже, що це її місія – допомагати й попри все підтримувати.
− Пані Алло, розкажіть, як давно ви очолюєте Черкаський УТОС?
– Це мабуть моя місія, а не просто робота. Обласну організацію я очолюю із 2019 року. До цього керувала службою супроводу. Також я є керівником нашого підприємства, де працюють люди із порушеннями зору. УТОС – це одне з найстаріших організацій не лише в Черкасах, а й Україні, торік ми відзначили 90-річчя. Також у нас найбільше членів. Наша система досить розгалужена: робочі місця, бази відпочинку, гуртожитки саме для незрячих, культурне дозвілля, допомога та підтримка людей. По місту 750 людей стоять на обліку в УТОСі, по області − понад 1 500 осіб. Маємо в районах 5 осередків: Золотоноша, Сміла, Умань, Звенигородка, Шпола.
− Наскільки мені відомо, держава не фінансує зараз такі організації як УТОС. Як із цим справляєтеся?
− Ще до повномасштабної війни наше фінансування від держави припинилося. Нині фактично УТОС лишився без підтримки. Частково отримуємо кошти від нашого центрального управління. Та цього вистачає лише на сплату комунальних, купівлю елементарних канцтоварів. Коли ми залишилися без фінансування, нас підтримала місцева влада, зокрема департамент соціального захисту Черкаської міськради. Держава свою відмову фінансувати такі організації пояснила тим, що ефективніше писати грантові проєкти й таким чином залучати кошти. Завдяки співпраці з БО «Благодійний Фонд “Родина ЛГ”», яка опікується особами з інвалідністю, ми нині маємо такий проєкт. Із квітня по грудень цього року в Черкасах триватиме адвокаційна кампанія із визначення найбільш необхідних місць на перехрестях і встановлення або ремонту звукових сигналів на світлофорах. Це дуже важливо, адже багато де ці сигнали або не працюють, або відключені.
– Як ви працювали, коли почалася повномасштабна війна?
– Звісно ж ми не припинили своєї роботи, адже як можна покинути людей, особливо тих, хто гостро потребує допомоги. У перші дні з’їжджалися багато людей, зокрема наших «утосівців» із Донеччини, Бахмута, Луганщини, Київської, Харківської областей. Люди приїжджали фактично без нічого, потребували найелементарнішого: одягу, взуття, речей особистої гігієни, побутових, допомагали з відновленням документів. Це був дуже складний період, адже намагалися підтримати по максимуму. Також ми намагалися й поселити людей, як у Черкасах, так і в районах нашої області.
У нас є власний банк одягу, люди, благодійники зносять до нас одяг, посуд, речі побуту, ми його сортуємо й видаємо, кому потрібно. Тож усі охочі, хто має у хорошому стані, охайний чистий одяг, також постільну білизну, рушники, пледи, можуть приносити нам. Ми віддамо їх тим, хто цього потребує.
− Що найскладніше у вашій діяльності?
Дуже складно реінтегрувати тих, хто втратив зір, ці люди досить часто гублять жагу до життя, впадають у депресивні стани. І лише, коли вони приходять в УТОС, розуміють, що не одні, що люди змінюють своє життя, знаходять сенс, заняття, вони починають хотіти жити, щось робити.
Одне врятоване людське життя – це дуже добре, але коли ти повертаєш до життя людей, які знаходяться у прірві, після того, як втратили зір, це взагалі неймовірні відчуття. До мене прийшов один хлопець, він утратив зір. Узагалі був не контактний, навіть хотів покінчити життя самогубством, так йому було складно. Я намагалася усіма способами допомогти йому. Казала, ти втратив зір, але ти не спілий, бо ти бачиш душею, серцем, відчуттями. А є люди зрячі, але сліпі. Ми з ним училися бачити по-новому. Зараз він працює в міжнародній компанії, має дружину, досить успішна людина. І я надзвичайно щаслива за нього. Він прийшов до нас у потрібний момент, повірив у свої сили, можливості й усе вийшло чудово. І таких прикладів досить багато.
− Чим живе Черкаська обласна організація УТОСу зараз?
− У нас дуже багато напрямків діяльності. Наше основне завдання – дати людині повірити в себе, дати основи життя. Навчити побутовим справам, дати роботу, можливість відпочивати. Адже є ті професії, які не потребують зору. У нас на виробництві працюють люди порушеннями зору. Наше підприємство спеціалізується на виробництві ущільнювачів для дверей автівок, тролейбусів. Діє школа для дітей із 14 років, працюємо з ними. Є хоровий та шаховий гуртки.
Раніше, до великої війни, потужно розвивався напрямок культурного дозвілля. У нас був хор, де співали 40 осіб. Робили концерти, організовували щороку фестиваль «Людям на добро», у якому брали участь люди з порушеннями зору. До нас з’їжджалися колективи, виконавці з усієї області. Крім того, організовували концерти на всі свята, дні ювіляра. Зараз, на жаль, утратився отой азарт, запал, через воєнні дії люди перестали співати. Нещодавно ми проводили патріотичний захід, то плакали все дійство. Тож вирішили, поки війна співати не будемо. Але ж життя триває! І я закликаю повернутися до наших репетицій хору, адже пісня заряджає, дає наснагу жити.
− Черкаси – місто доступне для незрячих людей?
− Я завжди говорю: перед тим, як щось робити для незрячих, варто запрошувати нас для моніторингу, консультацій. Бо те, що написано в ДБН, не завжди на практиці є правильним. Адже не завжди, скажімо, та сама озвучка на світлофорах встановлена правильно.
Нині в межах кампанії із адвокації перехресть, ми хочемо добитися встановлення нових звукових сигналів там, де їх немає, та відновити ті, що вже встановлені. Тому що зараз багато де відключені ці озвучки. У міській раді пояснили, що люди, які близько живуть біля перехресть, скаржаться, адже ці голосові сигнали діють на нервову систему. Я пояснюю, що не потрібні вмикати їх цілодобово, а лише в години, коли люди найбільше рухаються містом. Також озвучення можна змінити на мелодію, яка б не так нервувала людей.
У місті дуже багато проблем із доступністю. Скажімо, маркування сходів у магазинах, аптеках. Це не складно пофарбувати сходи жовтим чи ж приклеїти стрічку. А людям з порушеннями зору буде набагато легше пересуватися. Далі – у темну пору доби для людей із порушеннями зору місто взагалі не доступне. Поясню чому. Ліхтарі хоч і світять, але високо, світло жовте, а потрібне біле, що спрямоване вниз. Тактильна плитка – це дуже добре, але не так локаційно як у нас, вона не несе ніякої інформації. Вона має вести, наприклад, від зупинки до ЦНАПу, лікарні, соцзахисту і так далі. Також велика проблема з доступністю транспорту в Черкасах, дуже складно людям із порушеннями зору орієнтуватися, що то за номер тролейбуса чи маршрутки, проблемно із озвученнями зупинок, в ідеалі взагалі повинні озвучувати і який це номер маршруту. Щоб люди незрячі могли розуміти, що за транспорт приїжджає.
Ми дуже багато описували, коли подавали документи на комітет доступності: і маркування кабінетів у лікарнях, освітлення, тактильна плитка і багато іншого. Це те, елементарне, що можна зробити без спрямування великої кількості коштів і сил. Працювати є над чим і дуже багато, ми спрямовуємо всі сили, щоб нас почули, щоб нам допомогти вільно пересуватися в нашому місті, відчувати всі переваги доступності.
Олеся Зінченко
