Як селяни на Чигиринщині до революції в найми ходили

Іван Десятніков, RSS,
Дата: 10-08-2018, 09:41

Основною причиною, що змушувала селян українських губерній в кінці XIX – на початку XX століття вдаватися до продажу своєї робочої сили, було малоземелля. Станом на 1905 рік селянам Чигиринського повіту Київської губернії належало 139 тис. десятин надільних і 20 тис. десятин приватних земель, що складало 57% усієї орної землі повіту. У середньому на одне селянське господарство повіту припадало 3,5 десятини надільної землі. На Правобережній Україні селянин міг бути більш-менш самостійним при наявності 8-10 дес. землі. Деяке переважання прибутків над видатками спостерігалося лише у тих господарств, які мали 10-12 дес. землі. Гостре малоземелля змушувало селянина шукати додаткових доходів для забезпечення себе принаймні мінімумом для прожиття – забезпечити харчування себе та своєї сім’ї. Звідси, при порівняно невеликій кількості безземельних селян, велика кількість «робітників з наділом» – власників землі або членів їх сімей, що йшли на заробітки. Потреба селянина у грошах обумовлювалася ще й необхідністю сплачувати податки, здійснювати витрати побутового характеру.

Як селяни на Чигиринщині до революції в найми ходили
Інколи продаж власної робочої сили обумовлювався іншими причинами. Наприклад, молоді дівчата з Чигиринського повіту Київської губернії мали усталений звичай ходити на промисли на Південь з метою заробити собі на купівлю приданого. Дівчина, яка ходила на заробітки, купляла скриню і щороку поповнювала її різним одягом, на який витрачала увесь заробіток.
На Правобережжі загалом і на Чигиринщині зокрема переважав найм місцевих мешканців. Прийшлі робітники наймалися переважно господарствами, які займалися вирощуванням цукрового буряку. Тому у Чигиринському повіті траплялися й випадки найму робітників з Лівобережжя та Херсонської губернії. Також частково праця прийшлих робітників використовувалася під час жнив, оскільки місцеві селяни часто були зайняті збиранням врожаю на власних землях і для вчасного початку робіт було необхідно наймати робітників з інших місць.
Загалом частка робіт, виконуваних прийшлими робітниками у поміщицьких маєтках Чигиринщини була незначною. Наприклад, на початку ХХ століття у маєтках Бобринських відношення робочих днів, вироблених прийшлими робітниками, до кількості днів, вироблених місцевими, становило 19%, а у 1912-1913 роках впало до 7%.
Основна маса сільськогосподарських відхідників з території Чигиринського повіту спрямовувалася у південні українські губернії. На початку ХХ століття з території повіту на Південь вирушало близько 19 тисяч осіб. Серед повітів Київської губернії найбільше відхідників у цей період давав Черкаський повіт – 23 тисячі осіб. Випереджав Чигиринський та Канівський повіт, з території якого уходило до 20 тисяч робітників. Дещо поступався Чигиринському повіту Звенигородський повіт, з якого на Південь на пошуки роботи уходило 18 тисяч осіб. У решті повітів Київської губернії відхідників було у 2-9 разів менше, ніж у Чигиринському. При цьому на Півдні вихідців з Правобережжя називали «чигиринцями». За віковим складом із загального числа сільськогосподарських наймитів, особливо серед жінок, основну масу складала молодь. Так, 1890 р. у Каховці та у Херсоні серед прийшлих на літні заробітки у Херсонську та Таврійську губернії (чигиринці направлялися переважно саме сюди) чоловіки до 15 років складали 2%, від 15 до 20 років – 27% та від 20 до 60 років – 64%, жінки – 2, 72 та 14% відповідно.
Це пояснюється перш за все тим, що при хронічному малоземеллі саме молодь виявлялася «зайвою» у своєму господарстві, а тому першою виштовхувалася у найми. З іншого боку, наймачі надавали перевагу молодим і фізично сильним робітникам, що могли швидше і якісніше виконати покладену на них роботу.
Протягом описуваного періоду спостерігався ріст у загальному числі сільськогосподарських наймитів частки жінок та підлітків. Головною причиною цього явища було постійне розширення використання сільськогосподарських машин, якими виконувалася переважна частина фізично важких робіт, що, в свою чергу, викликало збільшення застосуванню праці слабосильних, проте «дешевих» жінок та дітей.
У Херсонській губернії 1894 р. серед робітників-чоловіків переважали одружені, які складали 58%, тоді як неодружених було 41%, решту складали вдівці. Серед жінок, навпаки, основну масу складали незаміжні (88%). Таке співвідношення зумовлювалося звичним укладом селянського життя. При відході на заробітки в іншу губернію було необхідно, щоб хтось залишався вдома для догляду за господарством. При роботі ж у місці постійного проживання чи недалеко від нього цієї необхідності вже не було, а тому найматися могла уся сім’я. Тому усією сім’єю ходили на заробітки, як правило, у сусідні повіти Катеринославської губернії.
Звичайно, що кожен землевласник планував необхідну кількість робітників заздалегідь. З метою завчасного найму землевласник посилав спеціально уповноваженого представника – прикажчика, рахівника, писаря, а то й практиканта. Приїхавши на місце найму, той звертався до старости та волосного писаря. Попередньо він пригощав їх. Ці місцеві власті збирали місцевих мешканців, що мали бажання найнятися. Залежно від числа укладених трудових угод писар отримував 5-10 рублів, а волосний старшина – по 1 рублю за кожну. Крім цього, писар від кожної написаної угоди отримував ще по 30 копійок. Таким чином, з одного боку, сільські власті допомагали прикажчику швидше найняти робітників, а з іншого – давали економії гарантію того, що умови трудових угод з боку робітників будуть виконані, тому що інакше щодо селян з їх боку будуть вжиті утиски. Як правило, така угода скріплювалася невеликим завдатком.
Вигода завчасного найму для селянина була в тому, що він не ризикував, подолавши сотні верст, знайти місцеві ринки праці переповненими пропозицією робочих рук і повернутися додому ні з чим. Незручність ж завчасного найму для робітника та, навпаки, вигода для роботодавця полягала у тому, що у цьому разі найм відбувався за нижчу плату, порівняно з наймом у період виконання робіт. Зокрема, за обробіток десятини озимини завчасно найнятий робітник отримував зарплату на 25% меншу, ніж при строковому наймі, та на 30% меншу, ніж при поденному.
Великою перешкодою у праці відхідників були утиски з боку місцевих жителів. По усій Україні постійно відмічалися випадки недопуску та вигнання з роботи прийшлих робітників. Місцеві жителі змушували їх залишити роботу під погрозами фізичної розправи, а то й насиллям. Очевидно, що місцеві жителі розуміли, що використання прийшлих робітників зменшує рівень заробітної плати і нерідко взагалі лишає їх без роботи, а тому намагалися позбутися їх.
Траплялися, щоправда, й випадки, коли місцеві селяни перешкоджали роботі прийшлих робітників, вимагаючи збільшення заробітної плати як для себе, так і для них.
Більшість робітників розраховували пробути у відході все літо, а тому мусили оформити належний паспорт. Піврічний паспорт коштував близько 1 рубля, тому багато відхідників брало місячний білет вартістю 10 копійок, розраховуючи подовжити його на місці роботи, чи з заробітку послати грошей додому для отримання паспорта на весь строк.
При оформленні паспорта не обходилося без могоричу волосній владі за «терміновість його виготовлення». Могорич також давали підлітки, які хотіли за паспортом бути повнолітніми, та старі, що просили писаря зменшити їх вік, щоб тим самим підняти собі ціну на місці найму. У Чигиринському повіті траплялося, що у розрахунку на хабар волосні писарі навіть погрожували жінкам, що запишуть їх у білеті неповнолітніми.
Оформивши отриманням паспорта право перебування за межами своєї губернії, відхідники мали запастися у дорогу харчами та грішми. Провізія звичайно розраховувалася на шлях до місця найму, рідше й на шлях додому у разі невдачі з пошуком роботи. Український селянин переважно брав з собою житні сухарі, пшеничне чи гречане борошно для галушок, крупу та сало.
Сума грошей, що бралася з собою у дорогу, не беручи до уваги майновий стан відхідників, залежала перш за все від способу переміщення та відстані від місця проживання до кінцевого пункту призначення. Якщо ж робітник не витрачав гроші на транспортні засоби і запасався провізією з дому на весь час переходу, гроші йому все рівно були потрібні для харчування у разі довгих пошуків найму. Іноді доводилося на місці приходу купувати робочий інвентар, який не завжди можна і зручно було брати з собою. Загалом, відхідники брали з собою у дорогу від 1 до 6 рублів.
Якщо на момент виходу в селянина не було «вільних» грошей, вони добувалися шляхом продажу свого майна, закладення речей та землі, позичкою у місцевих священиків, поміщиків чи заможних односельців. В останньому випадку взяті у травні чи квітні 4-5 рублів звичайно поверталися у жовтні з доплатою 1 рубля. Інколи позичені гроші зобов’язувалися відпрацювати члени родини, що залишилися вдома, здебільшого за 10 копійок у день на власних харчах.
Найбідніша частина робітників вирушала у відхід взагалі без грошей та харчів, пробираючись до місця найму «Христовим ім’ям» – просячи по дорозі милостиню. Так, при опитуванні санітарними лікарями у Каховці у 1895 році, 19% усіх робітників не мали при собі харчів, 7% мали лише хліб, 8% – сало і хліб, 5% мали гарячу їжу і 2% харчувалися у дорозі милостинею.
Час виходу робітників з дому залежав від роботи, на яку планувалося найнятися, віддаленості кінцевого пункту, напрямку від місця проживання та способу пересування.
Як правило, час виходу робітників з Чигиринського повіту Київської губернії – квітень, травень і червень. На відміну від більшості місцевостей України, у Чигиринському повіті пунктів масово збору і відправлення робітників на Південь не існувало.
Пішоходи вирушали або самі, або партіями до 10 осіб. Найбідніші відхідники мусили нести всі свої речі на плечах. Заможніші об’єднувалися в партії або артілі і наймали підводу чи купляли власну, на яку складали продовольство, одяг, знаряддя праці тощо. Самі ж, за традицією, йшли пішки. Сісти на навантажену підводу, як правило, дозволяли лише дуже втомленій дівчині. Власник підводи брав по 50-70 копійок з особи, проте й утримував коня за свій рахунок. Звичайно, це був теж робітник, який по приходу продавав свого коня з возом. Як правило, щоденні піші переходи партій не перевищували 25-30 верст.
Іншим способом руху робітників на заробітки були водні шляхи – по Дніпру та його притокам. Більшість відхідників з Чигиринського повіту на Південь рухалися водним шляхом зі станції Бужин до Катеринослава. Далі рухалися залізницею до міста Каховка. Для більшості робітників вартість квитка на пароплав була завеликою. Наприклад, квиток на пароплав від Кременчука до Катеринослава коштував 1 рубль.
Залізницею чигиринці, як правило, відправлялися на Південь зі станцій Знам’янка та Фундукліївка, звідки прямували до Миколаєва. Проїзд потягом обходився у 8-15 рублів на особу. Пільговий тариф у вагонах 3-го та 4-го класу встановлювався для робітників лише при їх від’їзді з Півдня додому. Пояснювалося це, очевидно, тим, що при поверненні додому робітники надавали перевагу руху залізничним транспортом і управління залізниць користувалося з їх заробітків.
За результатами спеціального дослідження, що проводилося у Київській губернії 1902 року, більшість відхідників з території Чигиринського повіту діставалися місця найму громадським транспортом: майже 6 тисяч осіб користувалися залізницею, 5 тисяч осіб – пароплавом і 8 тисяч осіб йшли пішки.
Переміщення великих мас людей викликало появу в Південній Україні спеціалізованих ринків праці – міста чи села, залізничні станції, а то й просто місця посеред степу, де у певні дні збиралися наймачі та робітники аби укласти угоди найму на сільськогосподарські роботи. З’ясувавши чи не з’ясувавши потребу господарства у робітниках, хазяїн мусив здійснювати найм на ринках праці, що визначали для округи ціни на робочі руки. Інакше він ризикував взагалі залишитися без робочих рук, оскільки, зібравшись у традиційно визначені дні на ринку і не знайшовши тут наймачів, робітники розходилися в усі боки і зібрати їх знову було неможливо.
Загалом на Півдні України на спеціальних робочих ринках наймалося 31% робітників, на сільських ярмарках та базарах – 4%, на залізничних станціях – 3%, при волосних правліннях – 8% та безпосередньо в економіях – 10% сільськогосподарських наймитів.
Найбільшими ринками праці у Херсонській губернії були села Новоукраїнка, Березівка, Казанка, Бірзула, Мостове, залізничні станції Знам’янка, Голта, Роздільна і Долинська, міста Миколаїв, Єлизаветград, Бобринець, Берислав, Одеса, Кривий Ріг; у Катеринославській – Катеринослав, Олександрівськ, станції Лозова та Барвінково, урочище «Рудицин трактир», у Таврійській губернії – містечко Каховка, Сімферополь, Карасу-базар, Кермек-Кемельчі, Олешки, Бердянськ.
Додому, на Чигиринщину відхідники поверталися у вересні-жовтні.

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода