− Тому, мабуть, і живу так довго, − роздумує жителька Корсуня-Шевченківського Євдокія Василівна Грабаренко, якій 15 лютого виповнився 101 рік. Попри вік, вона ще мандрує хатою, готує собі улюблену манну кашу з мороженими ягодами чи суп. А пам’ять має не по літах гостру, молодість і найяскравіші події свого життя згадує в подробицях.
Вона – корінна корсунчанка, народилась і виросла на тому місці, де тепер магазин «АТБ», але власний дім збудувала навпроти на вулиці Янчевського. Дитинство і юність минули на Донбасі, куди батьки виїжджали на заробітки. Там школу й курси друкарок закінчила. «Та коли в шахті від газу загинув старший брат, який був у свої 16 років прохідником, мама закомандувала повернутись у Корсунь. Боялася, щоб і батько не постраждав чи не загинув у шахті».
Маючи таку рідкісну на ті часи професію, Євдокія Василівна влаштувалась у педучилище, тут же й вечірнє відділення закінчила. Спочатку працювала у сільських школах свого району, а незадовго до війни її направили в Західну Україну, де був дефіцит учителів. Викладала українську мову, була директором школи в одному з сіл Прикарпаття. Та з початком нацистської окупації України повернулась додому.
«Війну згадувати й зараз важко. Батько на фронті, вдома менший брат і хвора мама. Мене німці взяли на роботу в сільськогосподарський відділ статистиком-друкаркою: вела облік відправленої продукції. Два роки і сім місяців всі ми чекали на визволення. Окупантів боялися і ненавиділи, тому що часто чули про розстріли мирних жителів у Різаному яру та Кущаївці. Якось я сама, йдучи на роботу, бачила колону людей, яких вели на розстріл – більш як сто чоловік. Пізніше говорили, що то були адвентисти – їх розстріляли за релігійні переконання. Пригадую бомбардування міста у січні 1944-го року: багато хат тоді згоріло. Була підірвана й ГЕС, й інші будівлі постраждали. Ми як почуємо рев літаків із хрестами, ховаємось у глибокому погребі. А під Шендерівкою такі бої були, що аж до Корсуня гуркіт долинав. Тому стільки радості було, що район визволили. Люди на мітинги збиралися, раділи. На одному з мітингів прозвучав заклик збирати кошти на танкову колону «Корсунь-Шевченківський», то я сама кілька разів по півзарплати віддавала».
Усе післявоєнне життя Євдокії Василівни минуло в труді. Працювала у райпобуткомбінаті, сама навчилась гарно шити і «обшивала» рідних та знайомих, адже в ті роки одяг був дефіцитом. Понад 10 років працювала агентом Держстраху, має за це кілька відзнак.
Характер у Євдокії Василівни напрочуд доброзичливий, вона любить спілкуватися з людьми і має що їм розповісти з власного життя і досвіду. Доглядає її зараз самотній чоловік, навідуються сусіди. Гостей зустріла з великою радістю і смачним тортом. Щиро дякувала за увагу, за те, що подарували хвилини спілкування, розповіли, що у місті діється. Вітання й подарунок Євдокії Василівні передали й від народного депутата України Геннадія Бобова. Розповідаючи про своє життя, про все на віку пережите, резюмувала: «Таки правду кажуть, що життя прожити – не поле перейти. Але мені здається, ніби прожила не 101 рік, а тиждень. Так життя швидко промайнуло…»
