Із того героїчного покоління, котре увійшло в історію переможцем у Другій світовій війні, серед нас залишились одиниці. І тим важливіше й цікавіше почути від них живу й правдиву історію про найжорстокішу з воєн минулого століття. Василю Павловичу Охріменку з Корсуня-Шевченківського йде 96-й рік. На віку пережив і славу та почесті, і прості людські радості, і гіркі втрати найдорожчих людей. Фронтові рани відібрали сили, але пам’ять має напрочуд міцну: і на дати, і на прізвища, і на події.
Спогади про минулу війну в його житті посіли особливе місце. Про це свідчать численні фотознімки на столі і в товстих фотоальбомах. Чорно-білі молодого лейтенанта і кольорові – поважного ветерана з правнуками на
руках.
− Народився я в серпні 1923 року, а в 1940-му призвали в армію і направили на навчання в Орджонікідзевське військове училище, − розповідає Василь Павлович. − Закінчив я його у 1942 році, одержав звання лейтенанта, і мене відразу направили на Сталінградський фронт. У 19 років був командиром взводу 14-го гвардійського полку 37-ї гвардійської дивізії. Обороняли ми тракторний завод. Дуже важкими були бої. Противник був сильним і досвідченим, а ми – готовими стояти за свою землю на смерть. Німці нас аж до Волги притисли. Скількох людей ми там втратили… Згадую ті місяці і думаю про одне: як живим залишився – не знаю… Але знамениту армію Паулюса таки оточили і добивали ворога аж до 3 лютого 1943 року – до перемоги у Сталінградській битві. Ось у мене медаль «За оборону Сталінграда», − показує одну з 15 медалей на парадному офіцерському кітелі.
На хвильку задумавшись, продовжує розповідь про фронтовий шлях:
− Знекровлену під Сталінградом нашу дивізію направили на формування в м. Балашов Саратовської області. Поповнення ми навчили і невдовзі за тривогою нас направили на фронт під Курськ. У березні 1943-го під селом Кошкіно-Дерюгіно був поранений. Коли наш літак із 39 пораненими летів на Єлець, назустріч де не взявся – німецький «мессершмідт». Отут, подумав я, нам і кінець. На борту був кулемет, вже приготувались до бою, але ворожий літак показав лише бік із чорними хрестами й ухилився від сутички. Єлець постійно бомбили, нас поранених урятував тільки підвал під школою, тому відправили лікуватися далі, і Мічурінськ. Після видужання направили на Південно-Західний фронт. Я був старшим лейтенантом, заступником командира взводу. Викладав 3 місяці на армійських курсах у лісі під Ворошиловградом, а після екзаменів, зі складанням яких солдатів вітав сам командувач фронтом маршал Чуйков, потрапив у 63-тю гвардійську дивізію ім. Щорса, у Богунський полк. Під час боїв за Запоріжжя вдруге був поранений. Вилікувався і з жовтня 1943-го – знову на фронті. Визволяли Дніпропетровщину, я був навіть почесним громадянином Кривого Рогу. Потім − бої за Миколаївську область. Пригадую, як форсували Південний Буг, визволили Вознесенськ. В Одеській області м. Роздільну визволяли. Далі був наступ на Молдавію, знаменита Яссько-Кишинівська операція, де було оточено понад 70-тисячне військо ворога. Форсували Прут і вступили в Румунію. Тут невеликі бої були, а далі в Болгарії бойова обстановка стала серйознішою. Вів за собою роту, коли почув свист снаряда і звук вибуху. Снаряд дуже близько розірвався, поранений був тяжко. Витягли з мене жменю осколків, переніс я багато операцій і під місцевим, і під загальним наркозом. Але чимало скалок і досі сидить у тілі, я їх пальцями відчуваю. Поки молодим був – не надто турбували, а тепер рани дуже болять. Перед самісіньким Днем Перемоги забрали мене з госпіталю сестра Дуня з тіткою і повезли додому, на Кубань, у станицю Павловську. Там уже лише мама жила, бо батько на фронті поліг. Закінчив школу кіномеханіків. Але дуже слабким після поранення був, тому ще й малярію дістав. Мати й порадила: «Їдь до України, може, там хвороба тебе покине». Приїхав до Корсуня. Жив на квартирі, харчувався в їдальні. Потім одружився, хату оцю збудували. Працював трохи у райвиконкомі, а потім – 25 років інспектором райвідділу соціального забезпечення.
Так стисло розповів трудову біографію Василь Павлович, хоча мав немало нагород за працю. А бойові одягав лише раз на рік, коли колона ветеранів йшла до братської могили визволителів Корсуня-Шевченківського центром міста. Із фронту він прийшов із орденами Червоної Зірки та Вітчизняної війни ІІІ ступеня і багатьма медалями. Потім до них додалися ордени Вітчизняної війни І ступеня та Богдана Хмельницького.
Життя – непроста штука. Втратив Василь Павлович дружину, а торік за тиждень поховав обох синів – Олександра та Павла. Пережити невимовний біль допомагають онуки Олег та Ігор, які щовихідного навідуються зі столиці. Вони і своїх дітей учать шанувати дідуся-героя. Бо саме з цієї шани виростають патріотизм і любов до рідної землі.
