«Нащо та й шаноба, як добреє слово»

Цим матеріалом продовжую цикл публікацій про особливості неповторного та самобутнього етикету Українського народу. Сподіваюсь, що матеріали будуть цікавими для всіх, хто прагне черпати знання з джерела народної мудрості. Нинішній матеріал – про традиції етикетних норм у спілкуванні українців. Деякі з цих норм вже практично зникли з нашої повсякденності, а деякі все ще зберігають свій колорит.

Українці вважають, що той, хто говорить, завжди вкладає в слово не тільки думку, зміст, а й певну енергію, отож слово можна назвати своєрідним енергопроводом, що несе добро чи зло.

Досить неповторні і специфічні особливості народного етикету мають місце в таких формах спілкування як у вітанні, прощанні, співчутті, вибаченні. Звернемось до традиційного українського етикету у привітанні. Обов\’язковим при зустрічі серед чоловіків був обряд рукостискання, та знімання капелюха. Жінки вітались одна з одною нахиляючи голову, а також якщо вони добре знайомі – то при зустрічі обов\’язково цілувались і обіймались. Звертались з словами «Добрий день» (чи «Доброго дня»). У вранішній та вечірній час формою привітання відповідно було «Добрий ранок» – «Добрий вечір». Чоловіки при зустрічі жінки обов\’язково знімали капелюха, інколи цілували їй руку. Щоправда, в деяких районах України цілувати руку дозволялось лише близьким родичам та священикові. Під час зустрічі з подружньою парою насамперед віталися з жінкою, а вже потім – з чоловіком.

Регламентованою була специфіка привітання для молодих людей. Вітаючись, молодь говорила «Добрий день» або «Слава Ісусу». При зустрічі вона цілувала руку старшим, як правило, лише родичам або добре знайомим. Обов\’язковим атрибутом у молодіжному середовищі було рукостискання. За народним етикетом прийнято було цілувати руки старшим та хресним батькам.
Від пори дня, родинних зв’язків, близькості, роду заняття в момент вітання залежала форма вітання, яка виконувала контактуючу функцію, допомагала в спілкуванні, передбачала форму зачину й підтримання розмови, наприклад:
«Як ся маєте?» – «Гаразд, дякувати Богу. А як ви поживаєте?».

Під час зустрічі, за народним етикетом, не годилося ставити прямі запитання на зразок «Куди йдете?». На це люди дуже ображались і відразу ж говорили: «Не закудикуйте, бо не дійду туди, куди йду». Годилося запитати: «Чи далеко йдете?». Українці вважають, що той, хто говорить, завжди вкладає в слово не тільки думку, зміст, а й певну енергію, отож, слова можна назвати своєрідним енергопроводом, що несе добро чи зло. За звичаєм, скільки разів ти привітаєш людей, стільки Господь дасть тобі здоров\’я.

Особливо в народному етикеті регламентувалось фізичне доторкання. Це так зване поглажування по голові, поплескування по плечу, потиск рук. Потискування рук дозволялося лише родичам, близьким та досить знайомим людям. У даному випадку дозволявся також і поцілунок.
Поплескування по плечу дозволялось лише між чоловіками, та і то виключно лише при якомусь роді домовленості. Поплескування символізувало надійність зі сторони старшого покоління до молодшого, та в знак приязності до сім\’ї дитини.
Етикет не дозволяв вітати людей, які мали досить негативну славу на селі. Рекомендувалось взагалі уникати контактів з ними. Це різного роду злодії, п\’яниці, бешкетники. Обмежувались вітальні контакти з представниками жіночої статі, які, вважали, могли бути відьмами.

Особливої регламентації в етикеті нашого народу мав поцілунок. Поцілунок – як форма вияву надзвичайної поваги був досить поширений серед українців. Поцілунок в народній уяві був наділений навіть певною магічною силою. Ще з давніх часів, а особливо в період розквіту козаччини, поширеним було так зване «хресне цілування». Воно, як правило, проявлялось при дачі різного роду присяги, клятви у формі цілування хреста, в тому числі і натільного.

В ході поширення християнства, в українців хресне цілування набуло важливих ритуальних рис. За народними нормами поведінки істинний християнин-українець перебуваючи в церкві обов\’язково повинен був цілувати ікони та різного роду святині.
В українського народу велике символічне значення мав хліб та сіль, тому цілування його було обов\’язком честі та гідності українця. В запорозького козацтва, яке внесло досить багато в етикет нашого народу, поширеним був звичай обов\’язкового цілування при виголошенні клятви – землі, яка вважалась святою і життєдайною для українців.

Поцілунок використовувався як при привітанні так і при прощанні. При привітанні поцілунковий церемоніал мав наступний вигляд. По-перше – гість, який завітав до оселі звертався до її господарів з поздоровленням, на яке вони відповідали з щирою вдячністю. По-друге – потім усі цілували одне одному руки (в деяких місцях України – в щоки та губи). По-третє – обмінюватись поцілунками могли лише рівні у віковому цензі люди. Наприклад, якщо один із гостей був старший роками або ж займав високе соціальне чи державне становище у суспільстві, то в цьому випадку цілував руку виключно молодший з них. Старша людина в цьому контексті говорила лише «Спасибі». По-четверте – така церемонія за народним етикетом застосовувалась при вітанні гостями, які були в оселі. При цьому не було різниці в статі гостей, тобто всі були рівними.
При прощанні поцілунок в українців означав не лише приязнь до людини, а і взаємне прощення. Цілували в руки, та злегка, по-дружньому, обнімаючи гостя. Це символізувало вияв глибокої поваги до гостей і вселяло надію на подальше товаришування та дружбу. Словесною формою прощання були слова «До побачення», «До зустрічі», «Щасливо», «Бувайте здорові».
В народному етикеті важливе місце відводилось слову. Йому українці завжди надавали великого та символічного значення. Саме у слові вони вбачали силу, вплив та мудрість. Про це свідчать ті зразки фольклору, що дійшли до нас, зокрема такі прислів\’я: «Нащо та й шаноба, як добреє слово»; «Добро добре й говорити»; «Коня керують уздами, а чоловіка – словами»; «Слово – святе»; «Дар за дар, слово за слово».

Той, хто говорить, вважає народ, має володіти мовленням, даром слова: «Говорить, мов по зорях читає»; «Говорить, як руку веде і в рот кладе»; «Говорить так, як з письма бере»; «Скаже слово, як витвердить»; «Ото сказав, як ножичком вирізав»; «Сказав, як гвіздком прибив»; «Сказав, як зав\’язав»; «Такі слова його чисті, як день білі»; «Говорить тихо, як мак сіє»; «Масної бесіди чоловік».

Досить негативне ставлення висловлює народ про балакунів, мовців-невдах, тих, хто не вміє вести бесіду, вислухати іншого: «Будь добрим вислухачем, будеш добрим повідачем»; «Розжуй слова, та тоді й кажи»; «Слухай багато, а менш говори»; «Не діло багато говорити»; «Хто багато говорить, той мало творить»; «Не мели, як пустий млин»; «Говорить, як у бочку»; «Торохтить, як вітряк»; «Не клади ялинової лусти, а клади пшеничне слово».

За народним етикетом промовцеві не дозволено було ображати співрозмовника. З цього приводу казали: «Рана загоїться, але зле слово ніколи»; «Слово не горобець – назад не вернеться»; «Сказаного й сокирою не вирубаєш».

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x