Із Петром Івановичем Христорізом у «Новій Добі» давно знайомі. Нашу газету він читає з першого номера, навіть веде підшивку і листується з редакцією. А нещодавно Петру Івановичу посміхнулася удача: виграв у передплатній лотереї мікрохвильову піч. «Новодобівці» поїхали до Тимошівки Маньківського району, щоб вручити приз особисто. Виявилося, що Петро Іванович – щасливий сім’янин. Петро та Тетяна Христорізи повідали свою історію кохання та розкрили секрет сімейного щастя. Те щастя триває вже більше півстоліття: у 2014-му вони відсвяткували «золоте весіля».

– Щойно її побачив, вирішив: моя буде, – розповідає Петро Іванович історію знайомства з дружиною Тетяною Мефодіївною.
– Отак із першого погляду? А чим же вона так сподобалася?
– Молода була, гарна, чорнява. Це зараз уже біла, – добродушно посміхається пан Христоріз.

Сивочола пара з теплотою пригадує 27 червня 1959 року. Саме тоді вони познайомилися – під час святкування Дня молоді в Маньківці. Тоді до райцентру з’їжджалися люди з усього району. На святі юнак запримітив красиву дівчину, але не знав, звідки вона. А коли вже виявилося, що їхати їм додому одним автобусом, то й завели розмову. Так молодий Петро Христоріз у день свого народження отримав від долі дарунок на все життя.
Рік Петро з Тетяною дружили, поки хлопця не забрали в армію аж на три роки. Прощаючись, Петро Іванович подарував їй тільки свою маленьку фотокартку з підписом. Не давали один одному гучних клятв і обіцянок чекати, однак спілкувалися в листах. Ті послання від Петра Івановича Тетяна Мефодіївна береже й донині. А коли вже дочекалася його, то й стали на весільний рушник – 17 травня 1964 року.

Скоро у Христорізів з’явилися діти. Поки Петро Іванович учився на стаціонарному відділенні в Кіровограді у школі керівних кадрів, Тетяна Мефодіївна наглядала за двома малими доньками. Пригадує, що тоді її добре підтримували і виручали батьки. А згодом з’явився на світ і син. З роками, коли доньки виїдуть із Тимошівки, він, як заведено в Україні наймолодшому в сім’ї, побудує свою хату недалеко від батьківської.
Петру Івановичу пропонували керівні посади в районі, для цього вмовляли подружжя переїхати. Неодноразово з цією метою приїжджали до них чиновники з Маньківки, але подружжя лишилося в Тимошівці. Тетяна Мефодіївна каже, що не хотіла полишати свою нову хату, а Петро Іванович додає: «І тут роботи вистачало».

А роботи справді не бракувало: Петро Іванович пропрацював у селі на керівних посадах. Доводилося добряче «крутитися», щоб вирішити важливі для Тимошівки питання: ремонт доріг, проведення газу, реставрація церкви. Не боявся брати на себе клопоти й відповідальність, завжди намагався покращити життя громади. Коли до нього люди зверталися по допомогу, ніколи не відмовляв, а робив усе можливе, щоб зарадити.
Тетяна Мефодіївна вела домашнє господарство, працювала на різних роботах на фермі. Хоч сама не здобула вищої освіти, але доклала багато зусиль, щоб вивчити дітей. І вони виправдали мамині турботи: всі троє живуть благополучно, частенько навідуються до батьківської хати, біля якої щовесни гніздяться лелеки. Доньки й син подарували їм шістьох онуків, а ті вже народили двох правнуків.

– Якось із товаришами говорили, так й завів один мудрий чоловік таку розмову: «Хто із нас найщасливіший?» – розповідає Петро Іванович. – Кожен сидить та й думає: «Хто його знає, хто саме». А він тоді й каже: «Петро Іванович найщасливіший. Бо він біля батька побудувався, а біля нього побудувався син».