Новина із категорії: Лев Хмельковський, RSS

Роздрукувати        Друкована версія

Для Бориса Юхна – про театр

Для Бориса Юхна – про театр
Лев Хмельковський, RSS
Дата: 21-01-2018, 20:10.
Я був у Народному домі на місці Церкви восени 1959 року на виставі, на яку запросив струнку дівчину Людмилу, до якої тоді залицявся. Того року я прийшов до аеропорту як вчорашній старший механік велетенського бомбардувальника Ту-4, був прийнятий до праці і швидко опинився з малим літаком Ан-2 на авіахімічних роботах у Кам’янці. Ми їхали з другим пілотом Борисом Бовшиком (він походить з Канева) до аеропорту і побачили в автобусі Людмилу. Борис попросив мене дослідити, де вона живе. Я дослідив , але Борисові не сказав. Люда жила з мамою на схилі за парком, де потім був ресторан «Чайка». Я запросив її до театру і одягнув формений китель (маю світлину того часу), олійні плями на якому почистив бензином. У театрі від мене несло бензином, я ніяковів. Але, як писав Дмитро Молякевич, на це «кохана моя ноль, як кажуть, уваги звертала». Мушу зауважити, що тоді не усі пильнували за модою, і я мав сварки в автобусах з замазурами, коли заходив страшенно замазучений тип, що повертався додому з брудної роботи, не завжди тверезий і завжди зневажаючий міщан у чистому одязі. О, пригадав цікавий випадок. Кремезний дядько заліз у тролейбус з переднього входу і став штовхати жінок, обзиваючи їх коровами. Я назвав його хамом і дядько зажадав, щоб я пішов з ним у міліцію на вулицю Карла Маркса. Черговий записав усе до книги, дядько пішов і черговий з полегшенням зітхнув: «Лихо з такими хамами», - сказав він мені.
Для Бориса Юхна – про театр Я у почищеному кітелі.


До Черкас я вперше потрапив у 1954 році, коли у мами закінчилося 10-річне ув’язнення. Її кузинка Павуся була дружиною генерала і вони мали великий будинок перед ниніншнім дитячим парком, самі жили у Львові, а квартири винаймали іншим. Павуся прийняла маму спершу на веранду, потім у коридор. У Черкасах жила Анастасія, вдова Олімпія, розстріляного 1938 року петлюрівця. Олімпій був братом мого діда Саватія. Анастасія мила посуд у ресторані річкового порту і прийняла маму до своєї кімнати, яку наймала на старій Митниці. Я вчився у Кам’янці-Подільському, приїздив і був в обох помешканнях. Зі Львова приїздив також батько Павусі Сергій Павлович, старший брат мого діда, дуже добрий чоловік. Розповідали, що за німців він тримав готель з особливими послугами, у якому потім був театральний гуртожиток на вулиці Свердлова. Павуся за німців працювала в аптеці і потім Сергій Пальоха видав їй довідку, що вона була підпільниця і крала для партизанів бинти. Вона у розмові зі мною з того підпільництва кепкувала.

Черкаси були затишним єврейським містечком. На хідниках, вимощених цеглою, стояли круглі дерев’яні балії з кригою, яка охолоджувала пляшки з ситром. З річкового порту на гору вела єдина бруківка. Для людей були сходи. На широких зелених вулицях Митниці паслися кози. У річковому порті, крім ресторану, була крамниця та газетний кіоск, у якому Валя продавала видані у Москві російською мовою журнали про щасливе життя у Кореї, В’єтнамі, Болгарії. Валя мені подобалася і я, мабуть, єдиний, купував у неї журнали на рубель, подарований Анастасією Іванівною, яка приносила нам з мамою їжу, не спожиту ресторані і мучилася тим, що свого часу не залишила мене у себе, коли маму засудили. Вона відвела мене у дитячий будинок ім. Сталіна. Залишити мене вона не могла, бо усе життя була як перекотиполе. Розповідала про життя ресторану. Якось прибігла до неї стурбована офіціантка і попросила кісточку. Анастасія Іванівна знайшла їй кісточку у відрі з покидьками. Виявилося, що вибагливий відвідувач обурився, що смаженя подана без кісточки і довелося його вимогу уладнати, бо в Києві подавали м’ясо з кісточкою.

Для Бориса Юхна – про театр Тамара (зліва), Лев та Інна Мизнікова (потім Грабовська)


На лівий берег, у Красне, людей возив катер, а вантажівки - буксир з баржею. Я теж їздив на баржі.

Після театру я з Людою розлучився і маю той гріх на совісті, бо це для неї і її мами була прикрість. Хоча Ерос до нас не приходив. Мене теж кидали. Я довго дружив з Тамарою, задля неї став студентом Одеського кредитно-економічного інституту і поїхав з шлюбними намірами до Тамари у приміський радгосп. Тамара мені відмовила попри тривалу дружбу. Бо, як вона сказала, для родинного життя потрібні гроші. А у мене їх не було. Усе ж це було моє перше кохання і перший досвід спілкування з дівчиною (без близьких взаємин), то я досі маю фотокартки Тамари.

Настало щасливе одруження (ми прожили разом 56 років) і я став шукати фронтовий слід свого тестя Миколи Добровольського, батька дружини. В молоді роки робітника рафінадного заводу. До війни він був військовим, служив у Києві, потрапив у київське оточення, пройшов перевірку у спецтаборі НКВД в Мандрикіно на Донбасі, мав повернутися в діючу армію. Але та армія увійшла у Литву і на кордоні Східньої Прусії зустріла шалений опір і вже не мала резервів. Тоді у Москві вирішили з офіцерів, які були на окупованій території і пройшли перевірку , утворити штурмові батальйони і кинути в убій. Були збережені звання, але усі стали рядовими на два місяці. Після цього з бойовою характеристикою вони йшли до нормального війська. У 14-му штурмовому батальйоні було 920 бійців. Після форсування ріки Німан залишилося троє. Я їх розшукав – в Армавірі, на Уралі і на Черкащині. Один з них служив до війни разом з тестем і був його сусідом у авіамістечку в Києві. На Солом’янці. Під Києвом він потрапив у полон, втік, затримався Черкасах і там залишив дочку. Оту саму тоненьку Люду. Дивні життєві стежки. Могилу тестя я знайшов у місті Алітусі. На камені було його звання і прізвище. Вдался записати його на Пагорбі слави у Черкасах.

Для Бориса Юхна – про театр
Для Бориса Юхна – про театрВ Алітусі лежить 14-ий штурмовий батальйон


Отак я почав з театру, а потрапив у особисті історії. Але я теж був частинкою міського життя. А Борисові раджу поцікавитися артисткою Олімпією Добровольською, родина якої жила біля рафінадного заводу. Вона була дружиною артиста Йосипа Гірняка і 1920 року разом із Театром ім. І. Франка, який очолював Гнат Юра, приїхала до Черкас. Влітку 1922 року Гірняк і Добровольська переїхали у Київ до Леся Курбаса. Разом з ним були засуджені і з табору у 1940 році повернулися до Черкас, де жив батько Олімпії – Остап Добровольський. Працювали у Черкаському колгоспному театрі. У Нью-Йорку після війни вони заснували свій театр і грали у ньому до останніх днів. Відомі і шановані люди.

Теги: черкаси, черкаська область, театр, історія, краєзнавство, Кам’янка, Черкаси

Черкаси наживо

День пухнастих та вусатих. 17 лютого частина Європи відзначаэ День котів. Журналісти познайомили глядачів із колоритними черкаськими чотирилапими.
Після танення снігу деякі черкаські вулиці перетворюються на ставки. На незаасфальтованих ділянках утворюються глибокі ями. Така ситуація виникла й
Поет із Ковалівки ...
Володимир Даник, RSS
Про свято Стрітення ...
Сергій Мошенський, RSS
Пісні чужої війни ...
Владислав Бедринець, RSS
o
o
o
o
o
o
o
o
o
o