У Кам’янському районі процвітає колгосп?

У Кам’янському районі процвітає колгосп?

У Лебедівці Кам’янського району досі зберігаються традиції колективного господарства
Такій успішній формі господарювання селяни завдячують директорові СТОВ «Світанок» Людмилі Тетьорі

Славне село Лебедівка заховалося серед мальовничих пагорбів у стороні від метушливих автодоріг. Своїй милозвучній назві воно, звісно ж, завдячує гарній гордовитій птиці. За переказами, на місці сучасного села було колись озеро, а біля нього жив старий дід, який розводив лебедів. Подорожні прозвали його Лебеденком. В іншій версії походження назви села про діда Лебеденка й не згадується, а мовиться лише про те, що на тутешньому озері жила сила-силенна лебедів.

Так чи інак, а минуле Лебедівки початку XIX століття тісно пов’язане з Кам’янкою, що за 20 кілометрів звідси, з дворянами Давидовими, які володіли тутешніми землями. А в Давидових у Кам’янці збиралися вільнодумці-революціонери, яких згодом прозвали декабристами. Гостював у Давидових поет Олександр Пушкін і композитор Петро Чайковський. Петро Ілліч частенько навідувався до Лебедівської економії Давидових. Племінник композитора в своїх спогадах розповідав, що побачене в Лебедівці Чайковський переніс на сцену, створивши «Танець маленьких лебедів». Ця композиція потім стала прообразом всесвітньовідомого «Лебединого озера».

Збережені традиції

У 1985 році вона закінчила Чигиринський сільськогосподарський технікум за спеціальністю «економіка й фінанси». Направили її аж у Ворошиловградську область. Вона туди таки поїхала, але лиш для того, щоб узяти відкріплення – от чогось не бажалося їй їхати в далекі краї, подалі від батьківщини. Тож повернулася в отчий край. А в Лебедівці саме потрібен був спеціаліст. І її, економіста-плановика за фахом, направили сюди й призначили головним економістом колгоспу «Світанок». У Лебедівці їй фортунило. Знайшла путнього парубка, вийшла за нього заміж, народила двох дочок.
Кінець 90-х років – то були складні й суперечливі часи, коли руйнувалися десятиріччями усталені форми колгоспного господарювання й запроваджувалися нові. А 2000-го року, коли розпочалися реформації сільського господарства й усілякі пертурбації, Людмила Тетьора вже в чині головного бухгалтера пішла з колгоспу на вільні хліба – відкрила власний магазин. Зважилася піти на такий рішучий крок, через те, що господарство невблаганно скочувалося в прірву (як, зрештою, й тисячі подібних господарств в Україні). Зарплати в колгоспі не давали, а сім’ю треба було якось годувати.

2001 року селяни зібралися на свої загальні збори й попросили, та ні – умовили Людмилу Миколаївну повернутися в господарство й очолити його. Хоч на той час тут і був керівник. Погодилася, бо проти волі громади йти не звикла.

– Важко було, – зізнається Людмила Миколаївна. – У господарства було мільйон боргу: по зарплаті, паливно-мастильних матеріалах, електроенергії – словом, по всьому. Скрізь віяло такою безнадією, що просто жах. Заснували ми це товариство втрьох: я й ще два механізатори. Й почали його витягувати з прірви. Вдалося нам зберегти всі традиції колгоспного виробництва: робочі місця, тваринництво й рослинництво. А чому зберегла такий-собі колгоспний устрій? А тому, що я любила цих працьовитих людей. Їм же ж треба було десь працювати, утримувати сім’ї. Не відкрию вам таємницю, але скажу: тваринництво – це зараз не дуже велике задоволення. Це головний біль 365 днів на рік. Бо збиткове воно. Але мушу ним займатися, бо це – робочі місця для жінок, зарплати. В господарстві сьогодні – 70 працівників. Вирощуємо близько 600 голів ВРХ, з них – 180 корів. Тримаємо майже чотири сотні свиней. Отак і працюємо. Сьогодні ми не в збитках.

На запитання, яким таким побитом господарство виборсалося з боргів, Людмила Миколаївна без будь-якого лукавства відповідає:
– Мабуть, завдяки тому, що я ж таки маю економічну освіту. Я нічого просто так не роблю. Я спочатку все прорахую, поміркую, що з того вийде: де мені що брати, за які гроші? Необдуманих рішень я ніколи не приймаю. Я видаю розпорядження й я ж за них несу цілковиту відповідальність. Мені допомагає в роботі чоловік Олександр. Він – головний інженер господарства, а заодно й мій водій. То він інколи бурчить: «Дивись, скільки мені звітів доводиться писати! Тобі легше, ти – керівник». Та то все жартома. Ми все робимо разом!

Усе для людей

Як за нинішніми мірками, товариство «Світанок» невеличке – всього 1 340 га землі. На цій землі зростає все необхідне для тваринництва, ну, звісно, й трохи на продаж.

Деякі колеги-сільгоспвиробники дивуються з Людмили Тетьори: навіщо вона тринькає гроші, тримаючи дюжину механізаторів? Могла б купити одного потужного імпортного трактора з широкозахватними агрегатами. На що вона їм відказує: «Це ж молоді хлопці, у яких є сім’ї, діти. Як я можу позбавити їх роботи й дати заробити комусь одному! У мене – чудовий колектив механізаторів. І всі класні! Тому-то я купую простенькі МТЗ-82. Так, ми купили цього року новенького німецького комбайна. Авжеж, він потужний і може замінити десяток простеньких тракторів. Хай собі буде, знайдеться для нього робота. Але ж тих трактористів, які в мене працюють, і хочуть працювати, я жодного не звільнила».

Ще не все тим колегам Людмила Миколаївна й розказує. Наприклад, про їдальню, яка працює цілорічно. Для всіх працівників господарства обід і вечеря в ній коштує одну гривню. Де ще є таке? А на день працівника сільського господарства всі без винятку працівники отримують солідні премії!
А ще Людмила Тетьора тринькає гроші на односельців. Якщо в райцентрі людям виорюють городи по 15 грн за сотку, то для лебедівців це обходиться в 6 грн. Для людських городів на господарчому дворі товариства чекає слушної миті вельми цікавий тракторець спеціального призначення: він і снігопрогорталка, й картоплесаджалка, й картоплевибиралка. Чотири роки поспіль ставки тут лише зариблюються й промисловий вилов не ведеться. Усім працівникам дозволяється ловити рибу на вудочку задарма. А про те, що всякого пенсіонера, в котрого ювілей, вітають з подарунками від «Світанку», начебто й говорити не варто, бо це ніби й дрібничка. та для керівника господарства це аж ніяк не дрібничка, а знак великої пошани людям, які творили господарство й у лиху годину захищали його від розбазарювання.

СТОВ «Світанок» обробляє 460 людських паїв. За оренду одного паю господарство розплачувалося з розрахунку 3% від його вартості. Цього року буде 4,5%, пообіцяла селянам Людмила Миколаївна. Утім, зауважує вона, можна виставити й 5%, але від цього селяни не отримають більше, якщо хазяїн-керівник оцінить пайове зерно втридорога. Вона ж ту продукцію, яку видає селянам на паї, завжди оцінює дешево. Приміром, торік тонна зерна пшениці на біржі коштувала 2 300 грн, селянам лебедівським видавалося по 1 500 грн.

«Це моє село!»

З сільською радою в товариства «Світанок» угода укладена. На папері написано, що товариство сплачує сільраді по 100 грн за гектар. От тільки тих паперів-звітів про виконану роботу Людмила Миколаївна страшенно не любить, бо не любить рахувати, скільки ж-то для села зроблено: на 100 гривень чи більше. Зазвичай виходить більше. Бо сніг горнути, дороги латати, дерева саджати, сміття вивозити, в школі, дитсадку чи Будинкові культури ремонти робити – все лягає на плечі господарства.

Інколи Людмилі Миколаївні закидають, що, мовляв, вона як проста селянка, саджає зі школярами дерева, згрібає опале листя. А вона в цьому нічого ганебного геть і не бачить. Каже: «То я така ж, як і вони – жителька цього села. Люблю і його, й людей, які тут живуть. Це моє село! Я ж не з тих, що понахапували по 20–30 гектарів. Їм байдуже: чи є дорога в селі, чи немає, бо вони живуть у Києві. А я живу в моїй любій Лебедівці!

Реклама

Реклама

Реклама

0 0 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x