З історії видання празького \”Кобзаря\” 1876 року

З історії видання празького \”Кобзаря\”  1876 року

Першопрохідцями “Шевченкознавства” були ентузіасти-одинаки
Україна другої половини ХІХ — початку ХХ століття породила цілу плеяду визначних особистостей, в якій світилися імена П. Куліша, М. Костомарова, М. Драгоманова, В. Антоновича, І. Франка, М. Грушевського, Ф. Вовка, подружжя Русових — Софії та Олександра, і багатьох-багатьох інших.

Покликані до подвижницької праці в ім’я визволення своєї Батьківщини генієм Тараса Шевченка, вони кожен у своїй царині вписали яскраві сторінки в книгу її буття та поклали свій камінь у підмурівок майбутньої будови під назвою “Шевченкознавство”.

Так сталося, що першопрохідцями у розробленні цієї теми були ентузіасти-одинаки, які звалили на свої плечі вантаж цілої наукової установи. Серед них — упорядники та редактори творів Т. Шевченка: С. Вашкевич, Ф. Вовк та О. Русов, В. Доманицький (1907 р.) на Наддніпрянській Україні та К. Сушкевич (1867 р.), Ю. Романчук (1902 р.), О. Огоновський (1893 р.), І. Франко, Б. Лепкий, В. Сімович у Галичині.

Долаючи труднощі, пов’язані із розпорошеністю творчої спадщини Т. Шевченка, та уникаючи всіляких заборон на українське слово, науковці намагалися подати якнайповніше твори поета, потреба в яких не зникала, незважаючи на будь-які наклади.

Заборонені вірші Шевченка було вирішено видати за кордоном
Цензурна відлига, що тимчасово настала у 70-х роках ХІХ століття у Києві, була відмічена пожвавленням громадського та культурного життя, на відміну від Петербурга. Київська Громада розгорнула широко свою діяльність. О. Русов, який тоді жив у Петербурзі, всією душею линув на Україну, щоб прислужитися рідній культурі. Нагода реалізувати ці мрії трапилася незабаром і була пов’язана із виданням “Кобзаря” Т.Г. Шевченка.

Як згадує С. Русова, до них у Петербург після Різдва приїхав Ф. Вовк із пропозицією від “Старої Громади” поїхати за кордон і там надрукувати усього “Кобзаря”, поки не загинули рукописи заборонених віршів Т. Шевченка. Велика частина роботи по упорядкуванню спадщини
Т. Шевченка вже була зроблена. У братів поета — Йосипа та Микити — було викуплено право на видання віршів Т. Шевченка не тільки друкованих, але й тих, що переховувались від жандармів. Сам О. Русов їздив у Кирилівку до братів Т. Шевченка і привозив одного з них у Київ, щоб зробити купчу. Було також зібрано гроші на це видання. А найголовніше, що зробив Ф. Вовк, то це перевірив і науково опрацював тексти.

Всі тексти “Кобзаря” було поділено на два томи: підцензурний та позацензурний
Підготовлений до друку “Кобзар” Ф. Вовк розділив разом з київським цензором Пузиревським на дві частини: цензурну та позацензурну. За невелику плату — 50 – 70 рублів — цензор зробив помітки до кожного твору, які давали підстави віднести їх до першої чи другої частини. По цих нотатках всі тексти “Кобзаря” було поділено на два томи: підцензурний та позацензурний для того, щоб легше було випрохати дозвіл у “Главного управления по делам печати” на ввіз у Росію. В Управлінні тоді служив знайомий О. Русова поет Я. Полонський, який високо цінував поетичний хист Т. Шевченка і був радий прислужитися виданню творів українського поета. Однак від Полонського пролунало і застереження, що не доводиться покладатися на стабільність ситуації, бо над друкованим словом збираються вже хмари, які проллються зливою заборон, а особливо слова українського. Отож потрібно було поспішати, щоб хоч перша частина (підцензурна) поезій Т. Шевченка могла безперешкодно перетнути кордон Росії.

Спогади про поета зголосилися дати Костомаров, Жемчужников, Полонський та Тургенєв
Від київської Старої Громади О. Русову було доручено зібрати спомини про Т. Шевченка і долучити їх до видання. Спогади про поета зголосилися дати М. Костомаров, Л. Жемчужников, Я. Полонський, а І. Тургенєва слід було шукати за кордоном.

Зважаючи на науковий інтерес О. Русова, який працював над дисертацією із слов’янознавства (про Яна Жижку), подружжя, — а з ним поїхала і дружина Софія — зупинило свій вибір на Празі, виїхавши туди у травні 1875 року.
Оскільки О. Русову було доручено зібрати для видання спомини про Т. Шевченка, то він, ще не виїжджаючи з Петербурга, понаписував листи до людей, які знали поета за його життя, з проханням відгукнутися на цей заклик. Проте на листи мало хто відповів і доводилося вести цілу переписку, бо багато хто з адресатів мотивував свою відмову тим, що не візьмуть на себе відповідальності критикувати твори великого поета, а дрібні анекдоти з його життя не варто згадувати.

У спогадах про таке листування О. Русов не називає прізвища тих, хто не прислав потрібних матеріалів. Хоча в самих листах, особливо до Марка Вовчка, яких було три і всі залишилися, очевидно, без відповіді, О. Русов пише: “Горе мене бере люте, як подумаю, що жив чоловік, наробив пером стільки, що хоч на цілі століття людям учиться буде що, а про його тільки гомонять дома, а ніхто не хоче написати на пам’ять потомкам хоч скільки-небудь слів. Ви же дочка його по таланту, по усиновленію, дочка по жизні: не полінуйтеся же потратити кілька часу на те, щоб сісти та написати про нього та й других підбити на те ж. Та й мене, як той гвинт, що завести хоче машину, не забудьте своєю одповіддю, бо я тут просто помру од того, що про Шевченка наче й пам’ять стратили. Ніхто не гавкне не лайне Неначе й не було його”.

Найприхильніше до пропозиції написати свої спогади поставився І. Тургенєв, що жив тоді під Парижем на своєму хуторі Бужіваль. Російський письменник погодився написати про їхнє не дуже близьке знайомство з Шевченком, виявляючи щиру симпатію до “ведмедя”, в душі якого співає “малинівка”. Його спогади надійшли вчасно, як і від Я. Полонського, з яким О. Русов часто листувався у справі видання. А тому були надруковані у першій частині “Кобзаря”.
До весни 1876 року було закінчено коректуру і друкування обох книг, хоча вказівки на нумерацію томів не було в самих виданнях — їх можна було розрізнити лише за спогадами сучасників Т. Шевченка, які були вміщені перед поетичними текстами. Так, до першого тому увійшли спогади
Я. Полонського та І. Тургенєва, а до другого — М. Мікешина та М. Костомарова.

Празьке видання “Кобзаря” дало змогу читачеві познайомитися із невідомими до цього часу творами
Незважаючи на деякі неточності, празьке видання “Кобзаря” Т.Г. Шевченка у двох томах стало значним явищем шевченкознавства, легалізуючи нові твори поета досі невідомі читачеві, хоча в Росію потрапив законно тільки перший том, а другий ввозився нелегально, про що свідчить і перевага в Україні більшої кількості цензурного тому над позацензурним, та до цього спричинився і наклад видання: у першому випадку 4 000 примірників, а в другому — 1 000.

Текст празького “Кобзаря” ліг в основу женевських видань 1878, 1881, 1890 років, що призначалися для нелегального розповсюдження і якими опікувалося видавництво “Громада” із М. Драгомановим, та які продовжили справу популяризації творчості Т. Шевченка не тільки в тодішній Україні в складі Росії, але й у Європі.

Ольга Михайлівна Шарапа,
завідуюча музеєм «Кобзаря» Т.Г. Шевченка в м. Черкаси
[right][/right]

Реклама

Реклама

Реклама

0 0 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x