90-річна Віра Кирилюк – єдина в Ріпках учасниця бойових дій у Великій Вітчизняній війні

90-річна Віра Кирилюк – єдина в Ріпках учасниця бойових дій у Великій Вітчизняній війні

Віра Миронівна народилася рівно 90 років тому. Їй було лише 17, коли її рідну Білорусію у лічені дні захопила чорна німецька навала. Той день, та й усі воєнні роки, вона пам’ятає й сьогодні. Адже найкращі молоді роки жінка присвятила Великій Перемозі.

З-під Мінська – у Баку
Віра була геть самотня у невеличкому містечку Бобруйську, що під Мінськом. Закінчивши 7 класів школи у рідних Озерах, подалася до міста – хотіла «вибитись в люди», а в колгоспі не було жодних перспектив, жодної можливості навчатися далі. Та й які перспективи у найстаршої дитини в сім’ї, де є ще троє менших братів? Отож вона скористалася єдиним шансом: тітка влаштувала її на роботу до місцевої поліклініки. Може, й збулися б мрії дівчини про краще життя, та не судилося: за кілька місяців почалася війна.
– Прийшла з чергування, а мені кажуть: «Війна!». Кругом метушня, усі їдуть, тікають. Кричать мені: «Не залишайся!». Як стояла я в одному платтячку, так і сіла з нашими, з поліклініки, в машину. Добре, що в кишені були сто карбованців – усе, що встигла на той час заробити, – згадує Віра Миронівна те, що заведено називати красивим словом «евакуація». – Приїхали у Волгоградську область, а там таких, як ми, – безліч! І діти, і дорослі – повно народу. Нема де розміститись, нема що їсти-пити. Лікарка одна запропонувала мені їхати з нею, її в Астрахань відправляли. А в неї двоє діточок – хлопчику 4 рочки, дівчинці всього місяць. Їй, як лікарю, роботу дали, а я наче при ній. Згодом дітей в ясла прилаштували. А я заслабла на тиф.

Страшна хвороба не стала перешкодою для того, щоб піти на фронт. За кілька місяців медкомісія дійшла до висновку: Віра цілком годна для служби. Схудла, обірвана, обстрижена, але дівчина нічого не боялася:
– Лікарка каже мені: «Тебе ж в армію заберуть!», а я їй: «Та хіба ж мені буде гірше?», – всміхається Віра Миронівна. – Отак у 1942-ому мене призвали на службу. У військкоматі направили в санінструктори й відправили в Баку, на Каспій. Навіть паспорта в мене не було, бо ж, коли евакуювалися, я метрики з собою не взяла. Навіть присягу приймала у домашньому платтячку, форму нам пізніше видали.
Так почалися її фронтові будні. Стояла на посту, охороняючи розташування медчастини, працювала в їдальні, а найчастіше – переносила поранених. Худими дівочими руками піднімала ноші з безпомічними чоловіками в бинтах і гіпсі.
– Подружка в мене була, вдвох ми поранених носили. Трохи була нижча на зріст, тож ставала вона в ногах, а я в головах, щоб їм було зручніше, – пояснює Віра Миронівна. Сама маленька, тендітна, якою ж тоді подружка була? Тож вони зовсім були як діти, де ж бралися сили тягати дужих фронтовиків?

Найбільша нагорода
Одного разу – це був кінець 1944 року – поїзд з пораненими не прийшов. Старшина натомість відправив дівчат за продуктами.
– Повернулися ми вже пізно ввечері, розвантажили продукти. Аж раптом мені дівчата передають: «Тебе командир частини викликає». Трохи збентежилася, чи не завинила чим. А командир і каже: «За хорошу службу вам надається 10 діб відпустки. Можете навідати рідних!» – «Служу Радянському Союзу!» – відповідаю, і так мені гірко, – голос Віри Миронівни і зараз тремтить. – «Та їхати мені нікуди, вся родина моя – в окупації», – пояснюю. Отак моя винагорода й не відбулася…
Та найбільшою, найдорожчою, найбажанішою нагородою стала для Віри Миронівни наша перемога.
– Навесні 45-го дали мені двох поранених – супровожувати їх у Московську область. Виїхали ми з Батумі 8 травня. Дев’ятого прибули до Ростова-на-Дону. Виглядаю з вікна вагона, а люди на пероні шаленіють: крик, плач стоїть, і над усім цим гамором лунає: «Перемога! Перемога! Перемога!» Так я дізналася про нашу перемогу.
Та завдання мусила виконати. Доправила поранених до Москви, а там…загубила. Яке сум’яття панувало в ті травневі переможні дні на вокзалі, переповісти неможливо. У тому людському вирі, що тріумфував і сумував водночас, серед фронтовиків, що шукали шляхів додому й губили один одного, Віра втратила своїх підопічних. Чекала до вечора, а потім вирішила: адже ж перемога, отже, я вільна! Й усякими правдами-неправдами – швидше на батьківщину, до рідної Білорусії!

З Білорусії – до Баку, з Баку – у Севастополь
Пам\’ять її й досі в деталях зберігає той шлях до рідної домівки, що долала пішки, випадкову машину, що підкинула до повороту…
– Коли приїхала в те містечко, де працювала, – вжахнулася. Йду – нічого не впізнаю. Все зруйноване, розвалене, розбите…А в селі – старенькі батьки, немічні, брата поховали. Хата ледве тримається, теж війною потріпана. В усьому селі бідність така, що й не сказати…
Проте почуття обов’язку взяло своє: навідавши рідний край, зігрівши душу, санінструктор згадала, що мусить повертатися до частини, в Баку…Згодом Віра Миронівна взнає, що її молодший брат допомагав партизанам. Німці довідалися про це, закатували його, відправили до концтабору. Коли скінчилася війна, він повернувся з того пекла до стареньких батьків, та здоров’я його було настільки підірване, що за місяць він помер.
З Баку Віру Миронівну перевели в Севастополь. Точніше, туди направили старшого лейтенанта Кирилюка, який частенько навідувався у медсанчастину, де служила юна Віра, «до лікаря на посиденьки». Насправді приходив він до дівчини з тугими світлими косами, що встигли вже відрости. Тож коли отримав нове призначення, приїхав за нареченою.
– Служила я до кінця 1945-го року. У грудні нам дали квартиру в розбитому німцями домі. Жили хтозна як у тих руїнах, – розповідає старенька. – Але жили. Потім, вже після демобілізації, у 1947-ому перебралися у Ріпки, на Лисянщину.

«Нічого не було страшного. Де пошлють – там і служила»
Тут живе Віра Миронівна й досі. Тоді з чоловіком вони збудували власноручно дім, народили четверо дітей. Ця тендітна жінка нічого в житті не боялася. На запитання, що було важкого чи страшного, знизує плечима:
– Важко було, звісно, поранених носити… але ж мене ніхто не примушував. На посту стояла – страху не було. Нічого не було такого вже страшного. Куди пошлють – там і служила, – згадує вона воєнні часи. Тож труднощами мирного післявоєнного часу її взагалі не можна було налякати. Навіть коли овдовіла ще зовсім молодою, у 1960-ому році, не опустила рук, самотужки поставила на ноги дітей, відробила 17 років у колгоспі.
– Три з половиною роки прослужила – небезпеки не боялася, – говорить вона тепер. – А от кілька років тому заліз до мене в хату один тюрмак (той, що відсидів у тюрмі – Авт.). Мабуть, що по гроші прийшов. Та й проломив мені голову будильником. Три рани на голові були здоровенні, до тями прийшла – в калюжі крові лежу…
Попри все це, Віра Миронівна, якій тоді було вже далеко за вісімдесят, знайшла в собі сили вибратися на ганок, погукати на поміч сусідів. Стареньку врятували, а незабаром діти переконали бабусю покинути власну хату й перебратися жити до них. Уже три роки, як живе вона у дочки, доглядають її син Віктор, донька Галина, семеро онуків, десяток правнуків. Та випадок цей варто було згадати тільки тому, що він яскраво свідчить про незламний характер простої української жінки, яка, немов та верба при дорозі – від усякого вітру хилиться, та не ламається, жодної негоди не боїться і навесні розквітає першою.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x