Цього року минуло 80 років від дня смерті довголітнього хранителя Шевченкової могили Івана Ядловського. Ще підлітком йому пощастило зустріти тут Шевченка. Пізніше брав активну участь у похованні поета на Чернечій горі. А потім, коли троюрідний брат Кобзаря, Варфоломій Шевченко, запропонував йому стати доглядачем Кобзаревої могили, охоче погодився. За умовою, Іван Олексійович мав доглядати могилу поета 5 років. Але цей термін виявився набагато більшим: він тривав майже півстоліття.
1884-го р. Іван Ядловський з родиною оселяється в правій половині збудованої на народні кошти хатині, поблизу Шевченкової могили. Ось як про це пише у своїх записах літописець й охоронець Шевченкової могили Василь Гнилосиров: «22 квітня 1884 р. порішили пустити в сусіди в хату канів¬ського міщанина Івана Ядловського чоловіка 34 літ (допущена неточність, було йому в той час 38 років. – Авт.), трохи грамотного, бадьорого, з толком у голові. Бо він собі швець, розуміє і коло садовини, має жінку і п’ятеро дітей».

У цій хатині Іван Олексійович жив до того часу, поки не збудував власну оселю під Тарасовою горою. Адже сім’я в нього стала велика – шість синів і три доньки.
Та в хаті під горою мешкала лише родина доглядача, сам він майже зав¬жди залишався в хатині, що стояла на самій Тарасовій горі. Адже могила Кобзаря була для нього «святая святих». Постійно він насаджував на ній квітів, навколо – деревця. У цій справі йому допомагали діти, особливо дочка Настя. Тож не випадково називали її люди «сторожиха могили Тараса». Була вона дуже вродлива. І коли 1903 р. до поетової могили приїздив відомий український художник В’ячеслав Розвадовський, він виконав її акварельний портрет. Нині він зберігається в Кобзаревому домі на Тарасовій горі.
З любов’ю доглядав Іван Олексійович і перший народний музей поета – Тарасову світлицю. Він був створений палким шанувальником Шевченка, педагогом, журналістом Василем Гнилосировим разом із членами Київської Старої Громади. Містився він у другій половині хатини, де мешкав Іван Ядловський. Підлогу в Тарасовій світлиці він завжди посипав травою, на стіни вішав віночки з польових квітів, калину. Також слідкував за тим, щоб на столі лежав Шевченків «Кобзар», який люди читали з великим інтересом. І не тільки читали, а й робили на сторінках записи, лишали автографи. Тому «Кобзар» швидко зношувався, й Васи леві Степановичу доводилося часто замінювати його на інший. Завжди Іван Олексійович пригощав людей, які приходили на Тарасову гору, овочами й фруктами з власного саду. Кожного, хто заходив до світлиці, привітно зустрічав, розповідав про Шевченка, читав «Кобзар».

Приємне враження справив доглядач Шевченкової могили й на видатного педагога, письменника, історика, громадського й політичного діяча з Галичини Олександра Барвін¬ського, який побував у Каневі двічі – у 1895 та 1899 рр. Пізніше у своїх спогадах він напише:
«Ми пішли в хату, поставлену для сторожа. Хата гарна й простора: по одній стороні пекарня, в котрій молода хазяйка поралася коло вечері, по другій – світлиця. На лаві лежало останнє видання «Кобзаря». Хазяїн Іван Ядловський, канівський міщанин, чоловік розумний, письменний, зробив на мене вельми миле враження. Почувши, що я з Галичини, він зрадів, що я з далекого краю приїхав відвідати могилу Тараса… Хазяїн пригостив смаженою рибою, овочами, кавунами зі свого городу й добрим чаєм…»
Що ж то за «добрий чай», яким пригощав людей охоронець Шевченкової могили? Готував він його з польових трав: материнки, чебрецю, м’яти. І хто хоч раз скуштував той чай, запам’ятовував його надовго.
Про доброту й чуйність Івана Олексійовича до людей згадували й родичі поета, які в різний час відвідували його могилу. Так, Катерина Максимівна Красицька, онука поета по сестрі Катерині, яка відвіда ла могилу дідуся 1900 р., згадувала: «…Недалеко від могили стояла хата діда Ядловського, який доглядав дорогу могилу. Вона була на дві половини. В одній дід жив, а в другій збирались люди… Зустрів нас дід як своїх рідних».

Про те, що Іван Олексійович дуже любив зустрічати людей на Тарасовій горі, яскраво засвідчують спогади Г. Маринича, який 1929 р. працював екскурсоводом на Тарасовій горі:
«Іван Олексійович – чесна, трудяща людина… Він вважав, що коли приходить екскурсія, то це хороші люди, які прийшли до святині. Зустрічав він їх благо¬- го¬війно, знявши шап¬ку з голови. Було аж радісно дивитись на нього: він жив цим…»
Дуже багато цікавих спогадів про охоронця Шевченкової могили зберігається в Науковому архіві Шевченківського національного заповідника. Цікаво те, що в окремих спогадах можна натрапити на детальний опис його зовнішності: «…Був він середнього росту, худорлявий, з сірими очима, дуже добродушними, невеличкою сивою бородою. Інколи в полотняній сорочці і в темних штанах, інколи в піджаку. Голова була без головного убору», – пише у своїх спогадах сестра українського письменника, нашого земляка Семена Скляренка, Наталія Дмитрівна Бурган-Скляренко з Черкас.
Інколи зі словами вдячності Іванові Олексійовичу на сторінках книг вражень люди лишали й портретне його зображення (олівцеві замальовки. – Авт.) Та Іван Олексійович не тільки завжди привітно зуст¬річав людей на Тарасовій горі, він їм дарував власноручно зроблені дерев’яні вироби: ковганки, рублі й качалки, праники для вибивання білизни. Найчастіше він дарував дере¬в’яні ложечки, зроблені у вигляді рибки.
Особливо Іван Олексійович любив спілкуватися з дітьми. Бувало, спускався до підніжжя Тарасової гори, зустрічав там дітей і разом із ними підні¬мався до Кобзаревої могили. По дорозі, звичайно, розповідав їм про поета, його шанувальників, з котрими йому дово дилося тут зустрічатися.
Дехто з відвідувачів, щоб надовше закарбувати в пам’яті цього доброго чоловіка, фотографував його або з ним фотографувався. До нашого часу дійшли фотознімки, на яких можна бачити його за роботою: вирізує в кімнаті ковганки, плете на ґанку ятір. На інших – Іван Олексійович із Кобзаревими шанувальниками на ґанку хати, сидить на могилі поета, стоїть у саду біля хатини.
Ніколи не залишав Іван Олексійович Кобзаревої могили, навіть у найтяжчі для неї часи. З болем у серці спостерігав він, як жандарми відганяли людей від Шевченкової могили 1911-го р., коли минало 50 років від дня смерті поета й 1914-го, коли минало 100 років від дня його народження.
Минали роки. Іван Олек¬сійович утрачав здоров’я, але Тарасову гору не покидав. Так тривало до останніх днів його життя. Помер Іван Олексійович у лихий час голодомору – 21 лютого 1933 р. Помер від голоду. Та про це стало можливим говорити лише нині. Раніше стверджували, що він помер від хвороби по старості (було йому 87 років. – Авт.). У Науковому архіві музею зберігаються спогади, записані 1995 р. від колишньої працівниці готелю Шевченківського заповідника Ганни Цінько, у яких вона й розповіла про справжню причину смерті доглядача Шевченкової могили.
Похований Іван Олексійович, за його бажанням, недалеко від могили Шевченка. Кожний, хто підніма¬ється до могили, має змогу побачити й відновлену в 1991 р. його хатину. Усе тут, як і колись. Зліва – Тарасова світлиця, перший музей Кобзаря. Експозиція в ній відтворе на після 1912 р. До наших днів зберігся металевий вінок, покладений на Шевченкову могилу актором Московського Художнього театру Георгієм Бурджаловим 27 травня 1912 р. Поруч на стіні – портрет Тараса Шевченка, копія роботи Іллі Рєпіна. У кутку, на стіні – картина невідомого художника «Святий Тарасій». Прикрашена вона таким рушником, який для Тарасової світлиці у 1889 р. вишивала відома українська поетеса Леся Українка з Маргаритою Комаровою. Його відновила нині покійна канів¬ська майстриня Г. Бондаренко. Праворуч від картини – ікона Нерукотворного Спаса, яку 1888 р. подарував канів¬ський нотаріус Захарій Краковецький, та ікона Святого Тарасія, подарована прем’єр-міністром України Миколою Азаровим 22 травня 2011 р.
У другій половині хати – відновлена кімната, в якій жив охоронець поетової могили. У її відтворенні велику допомогу надали родичі Івана Олек¬сійовича, які нині проживають у Каневі. Вони передали сюди цілий ряд меморіальних речей: лампадку, мідний кухоль, одяг бабусі Мелашки (дружини Івана Ядловського), круглий стільчик, на якому Іван Олек¬сійович вирізував вироби з дерева. Серед подарованих речей – кілька самоварів, із яких свого часу доглядач поетової могили пригощав людей.
Часто в цю хатину приходять тепер нащадки охоронця Шевченкової могили. Теплим словом згадують свого дідуся. «Ми, родичі Івана Олексійовича з Полтави, провідали нашого прапрадіда. Вдячні адміністрації музею за догляд за могилою та за пам’ять, яку зберігають про нашого родича. З великою вдячністю Білецькі Олег і Таміла. 21 листопада 2005 р.».
У квітні 1993 р. біля Тарасової світлиці родичі започаткували сад, який садив тут Іван Олексійович. І сад виріс. Сьогодні тут плодоносять вишні, яблуні, абрикоси, персик, виноград…

Раїса Танана, завідувач відділу Шевченківського національного заповідника, заслужений працівник культури України