Уперше про невідомого тоді ще поета-малороса Тараса Шевченка в Умані почули й заговорили члени підпільного літературного гуртка на винайнятій квартирі лікаря Юрія Львовича Крамаренка в 1880 році. Молода сім’я приїхала до провінційної Умані з Києва, де Юрій закінчив лікарський факультет університету, а тут знайшов вільне місце для практичної діяльності. У роки навчання він був учасником студент¬ського театру, членом підпільних гуртків прогресивної молоді й був добре обізнаний із творчістю відомого в Київському університеті Т.Г. Шевченка.

По приїзду в Умань, маючи прогресивні, волелюбні погляди на життя, Юрій Крамаренко зорганізував гурток однодумців. І розпочалося знайомство з Шевченком, про якого тут ще й досі не чули, хоча той був уже під забороною, як і українська мова.

У 1881 р. минало 20 років по смерті поета. Газета «Киевлянин» від 27 лютого за старим стилем повідомляла, що буде «отпущение панахиды по малорусском поэте Т.Г. Шевченко, со времени смерти которого в этом году исполняется 20 лет…» Планувалось ушанування пам’яті великого сина українського народу публічно в багатьох українських містах і селах, в т.ч. і в Умані, Черкасах, Звенигородці, Шполі. Та 1 березня 1881 р. було вбито ро¬сійського царя Олександра ІІ, тож панахиду для вшанування пам’яті Т. Шевченка скасували, замість неї повсюдно відправлялися панахиди по царю-імператору.
Одначе в Умані літ¬гуртківці в тісному колі зі щільно завішеними вікнами та мерехтливими свічками впівголоса говорили про талановитого земляка. При цьому навколо будинку на чатах стояли добровільні дозорці.

У 1883 р. до нашого міста, уникаючи репресій, приїхав відомий громадський діяч, літератор, бібліограф, видавець, нотаріус Михайло Комаров, який уперше опублікував невелику працю «Кое что о Шевченко», що стала початком його шевченкіани. Михайло Комаров був першим бібліографом творів Шевченка та праць про нього. По приїзду в Умань він перебрав на себе керівництво літературним гуртком, який назвали народним україн¬ським гуртком. У 1903 році, вже в Одесі, Комаров публікує книжку «Тарас Шевченко в литературе и искусстве», а в 1912 році, до 100-річчя від дня народження поета, видасть великий збірник поетичних творів українських, російських, галицьких, білоруських, польських авторів.

Згодом у своїх спогадах Ю.Л. Крамаренко писав: «В феврале 1884 года (ст.ст.), как раз на Масленице, праздновали мы годовщину Шевченко у нас. Кружок сочувствующих увеличился, и на празднование к нам собралось много молодежи и знакомых. Мы с женой устроили торжественный литературно-музыкальный вечер. Портрет Шевченко был на постаменте украшен цветами и полотенцами. Присутствующие были в украинских костюмах. Сначала читали реферат и биографию Шевченко, затем стихи из Кобзаря, чередуясь с пением, в конце исполнили хором «Заповіт»…
З тих пір пам’ять і творчість поета-земляка були постійно шановані уманцями, зокрема передовою національно налаштованою інтелігенцією, хоча й нелегально.

Свого часу з Тарасом Шевченком підтримував товариські стосунки Юзеф-Богдан Залєський, який ще підлітком, навчаючись у школі Уманського Василіанського монастиря, разом із приятелями Северином Гощинським та Міхалом Грабовським створили в 1815 році літературний гурток. Цим вони започаткували організоване літературне життя в Умані.
Юзеф Залєський мав багато спільного з українським поетом, тому підтримував листування й присвятив йому ряд віршів. Зокрема у вірші «Тарасова могила» писав:
Усе, чим край наш
із давен рясніє –
Краса легенд і образів
звабливих, –
Однаково відбилася і віє
В моїх піснях і у Тараса співах…
Лише в 1905 році влада офіційно дозволила вшановувати пам’ять Кобзаря. Із цього часу уманська інтелігенція під проводом місцевих літераторів урочисто відзначала всі дати, пов’язані з іменем Тараса, але під обов’язковим наглядом поліції.

1902 р. на вимогу робітників та інтелігенції міста Уманська міська дума ухвалила перейменувати Стару вулицю на вулицю Шевченка. Однак губернське начальство всіляко блокувало це питання й лише в грудні 1916 року дозволило перейменувати вулицю. До речі, одночасно поруч інша вулиця дістала назву Пушкіна.

У 1907 р. уродженець села Колодистого (Уманського повіту) Василь Миколайович Доманицький, український літературознавець, історик, публіцист, громадсько-політичний діяч, став редактором першого повного «Кобзаря» Т. Шевченка (1908 р. – друге видання, 1910 р. – третє).
По смерті на підмогилку Василя Доманицького в Колодистому за його заповітом викарбувані слова Шевченка: «Ми не лукавили з тобою. Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою».
1909 р., березень. Учні-старшокласники й учителі уманських шкіл з нагоди 48-ої річниці смерті Т.Г. Шевченка влаштували в приміщенні комерційного училища шевченківський вечір. Юнаки й дівчата з учителями говорили про життя і творчість Кобзаря, читали його вірші, співали. Уповноважені особи проводили збір коштів серед учасників вечора на спорудження пам’ятника Т.Г. Шевченку в Києві. У залі звучали слова «Думи мої, думи мої…» Раптом грюкнули двері й почувся важкий тупіт чобіт – міський пристав із городовими заблокували всі входи й виходи.
Поліцейські переписали всіх присутніх і розігнали по домівках. (Зі спогадів М. Комарницького.)

Багато різноманітних подій відбулося в рік сторіччя від дня народження Т.Г. Шевченка. Отже, 1914 рік. Відомий український політичний і державний діяч, літературний критик, літературознавець, академік, дійсний член наукового товариства ім. Т. Шевченка, уманчанин Сергій Олександрович Єфремов видав монографічний нарис «Тарас Шевченко». До речі, в 1927 році побачили світ його найвизначніші праці – «Щоденник» та «Листування».

Попечитель Київського навчального округу Деревицький надіслав директорам середніх шкіл «конфіденційного» листа, яким забороняв прикрашати школи портретами Шевченка та інших поетів, яких не вивчають за програмою.
«Теплий літній вечір. Зоряне небо надає врочистості й таємничості традиційному гулянню в уманській «Софіїв¬ці». На площі Зборів, у центрі гуляння – багатолюдно. Тут панки й чиновники, студенти й старшокласники, сільські вчителі зі всієї України, які щорічно навчаються на півторамісячних курсах при Уманському училищі садівництва та землеробства. Грають два духові оркестри: військовий і з училища. Невдовзі, як завжди на таких гуляннях, над парком злетіли мелодії української та російської пісень. Народну пісню змінили рядки Шевченкових думок, які переросли в мелодію «Заповіту». Але цю пісню не дали доспівати полі¬цейські. Крики, метушня, розгін співаків».(Зі спогадів М. Комарницького.)
Відомо, що Уманська міська бібліотека, організована з ініціативи членів літературного гуртка, широко пропагувала творчість Т.Г. Шевченка. Про це постійно доносили «доброзичливці» в уманський поліцейський відділок та київ¬ському губернатору. Через це та інші «гріхи» бібліотеку в квітні 1914 року закрили, бо вона «угрожает безопасности и спокойствию».

За участь у демонстрації для відзначення пам’яті Т.Г. Шевченка поліція заарештовує майбутню поетесу Олену Журливу (Олену Котову), дитинство якої пролетіло в селах Паланці, Громи та Умані. Тут вона почала писати вірші.
У березні 1914 р. діти села Вороного Уманського повіту, уквітчавши портрет Т. Шевченка вербовими котиками, разом із дорослими понесли його до церкви, де правилася панахида в честь пам’яті поета.
У 1920 році перший комісар народної освіти Умані Євген Григорук написав літературно-публіцистичну статтю про Т.Г. Шевченка, яка вводилась у шкільну хрестоматію.

У 1939 році відомий єврейський письменник, літературознавець, уманчанин Петро Ізраїлович Альтман до 125-річчя з дня народження Шевченка видав біографічний нарис «Т.Г. Шевченко», за що був відзначений державною літературною премією.
У кожному населеному пункті є місця, пов’язані з іменем Тараса Шевченка. Так, у селах Уманщини 39 вулиць, 7 провулків, 3 сквери (Ропотуха, Родниківка, Фурманка) названі іменем Т. Шевченка. До 200-ліття з дня народження планується закласти сквери як пам’ять про поета ще в 4 селах.

У селах Іванівці, Колодистому, Оксаниному, Родниківці відреставровані погруддя поетові, в Паланці й Сушківці планується їх відкриття. В Іванівці колективне господарство носить ім’я поета з 1965 року.
В Умані, як уже згадувалось вище, вулицю названо іменем Шевченка в 1916 році, перший пам’ятник (погруддя) стояв над нижнім ставком дендропарку «Софіївка» з 1961 по 1964 роки. Пам’ятник над Осташівкою відкрили в 1966 році, сучасний бронзовий Тарас із березня 1981 року височить над ставком у сквері, названому його ім’ям. Ім’я Шевченка носить і Гуманітарно-педагогічний коледж.

До постаті поета неодноразово зверталися літератори Уманщини й за роки незалежності України. Так, у 2001 році уманський лікар-епідеміолог, поет, дослідник Михайло Малиновський видав книжку «Думи мої, думи мої», над якою працював, збирав матеріа¬ли з усього світу 20 років.
У цьому ж році журнал «Вісник» (Київ, № 2, 2001р.) опублікував статтю полковника Радянської армії, генерал-полковника запорізького козацтва Анатолія Палія, нащадка відомого запорізького козака Семена Палія, нашого земляка, «Семен палій у творах Т. Шевченка». У 2004 році журнал «Відлуння віків» (Київ, № 2) видрукував статтю цього ж автора «Умань у творчості Т.Г. Шевченка».

Ніна Михайлова, голова Уманського літературного об’єднання «Літ’О»