«Я зазирнула в обличчя стихії!»

«Я зазирнула в обличчя стихії!»

Пасажири рейсового автобуса «Монастирище – Умань», який потрапив в епіцентр смерчу, що пронісся Монастирищиною ввечері 15 травня, розповіли власному кореспонденту «Нової Доби» про те, що з ними сталося.

– Того вечора ніщо не віщувало біди, розповідає 31-річна монастирищанка Наталія Гончарук. – Пройшов невеличкий дощ. Пригадую, як наприкінці села, ближче до Володимирівки, з автобуса вийшла моя знайома Наталя. Ми рушили далі. Погода раптово почала змінюватися. Зірвався вітер. А з правого боку – від Володимирівки, наче з-під землі, виринув страшенної сили стовп. І ми побачили справжній смерч. Небо наче зрівнялося з землею. Смерч наближався у наш бік. Такого жаху годі й уявити. Здавалося, смерч рухався паралельно з нашим автобусом. Візуально він проносився за кілька кілометрів від нас. Але в якусь мить смерч поміняв траєкторію й пішов прямісінько на автобус. Ми опинилися в самому епіцентрі стихії. Раптово автобус став некерованим, його почало нести ліворуч – у поле. Усе тривало декілька секунд. Пам’ятаю, що я встигла перехреститися. А потім відчула, що нічого не бачу. Думала, що осліпла. Почала протирати очі й зрозуміла, що все моє обличчя в багнюці. В автобусі не було паніки, ніхто не кричав. Усі були в шоковому стані. Тому не відразу шукали, як вибратися з автобуса. Тільки чулися слова: «Всі живі та цілі? В кого є телефон, викликайте «швидку!»

Оговтавшись, пасажири почали шукати телефони, телефонувати рідним. А потім, помітивши, що лобове скло автобуса розбите, почали один за одним вибиратися з нього, допомагаючи тим, хто не може самотужки покинути автобус.

– Витягши з багнюки телефон, я відразу набрала чоловіка. Пригадую, як чітко та злагоджено в цей важкий момент діяв водій автобуса Сергій Іванович. Він не розгубився. Відразу почав телефонувати, прохаючи про допомогу, допомагав нам усім. На щастя, після ДТП я вціліла й не отримала жодних травм. В автобусі сиділа посередині – в правому ряду, ближче до проходу. Це мене й врятувало під час падіння. Я – вчитель, в школі викладаю дітям «Основи здоров’я», тому добре знаю найбезпечніші місця пасажирів у громадському транспорті.

Приголомшлива пригода з автобусом, який потрапив у саму вирву смерчу, зріднила між собою пасажирів. З Наталією Гончарук ми зустрілися якраз біля травматологічного відділення районної лікарні. Ми разом відвідали її попутницю – Надію Постригайло. Жінки познайомилися кілька років тому, якраз на цьому маршруті. Саме Наталія в перші хвилини після аварії та й понині опікується долею Надії Василівни: врятувала її сумочку з документами, вже вранці наступного дня після пригоди принесла їй необхідний одяг у лікарню та гарячий бульйон.

– Знаєте, ніколи не думала, що на світі є стільки добрих людей, – каже Надія Прилуцька. – Абсолютно чужа для мене раніше людина за добу стала чи не рідною дитиною. Біля мене весь час клопотав водій Серьожа (дай Бог йому здоров’я), він тримався до останнього, рятуючи нас усіх. Ніхто не залишився байдужим у той момент. Як кажуть, чужої біди не буває. Пригадую, що спочатку від больового шоку я абсолютно нічого не відчувала. Далі пам’ятаю, як була поруч та опікувалася мною фельдшер «Швидкої допомоги» Олена Лисинчук, виявляється, дорогою додому поруч зі мною був одногрупник мого сина Віталій Боровик (він приїхав на порятунок своєї сестри Альони, яка теж була серед 12-ти пасажирів автобуса).

«Я зазирнула в обличчя стихії!»

Саме Надія Василівна чи не найбільше постраждала в результаті аварії. Спочатку в лікарів була підозра на внутрішню кровотечу, розрив селезінки. Проте підозри не підтвердилися. У Надії Василівни – зламані ребра, є численні забої. Наразі лікарі не дозволяють їй вставати з лікарняного ліжка.

– Моя поїздка цим рейсом була справді спланованою. Не скажу, що не мала б бути в цьому автобусі, – пригадує жінка, – проте могла б поїхати й на 19.20 та уникнути всього цього жахіття. Проте доля – річ невблаганна. Того дня в автобусі я сіла на першому місці, праворуч, біля вхідних дверей. Не було жодних передчуттів біди. Я єдина з-поміж моїх попутників бачила справжнє обличчя смерчу. Як кажуть, зазирнула йому у вічі. В якусь мить, відразу при виїзді на перехрестя Попудні – Володимирівки – Сарнів, вирва змінила свій напрямок і пішла на нас. Склалося враження, що «хвіст» смерчу залишився біля Володимирівки, а його «голова» наздоганяла наш автобус. Через лобове скло я бачила, як прямо на нас раптом «накинулася» та «захопила у свої обійми» повітряна маса земляно-мутного відтінку. Вирва «ковтала» й розкручувала в своєму череві уламки дерев, шиферу, гілля… Ця картинка постала перед моїм зором за одну секунду. А потім раптом наш автобус кинуло на лівий бік та відтягнуло далеко в поле. Тож, всі травми й припали на лівий бік: поламані ребра, садни, забої… Я щиро вдячна всім – пасажирам автобуса, які мене рятували, працівникам «Швидкої», всім лікарям (а особливо Леонідові Вельгушу) та медсестрам, санітаркам, які цілу ніч працювали з нами, рятуючи наші життя. Мене витягли з того світу.

Випадковими пасажирами в автобусі за рейсом «Монастирище – Умань» того дня стали 18-річні подруги, студентки Уманського педагогічного університету ім. П. Тичини – Наталія Бевзюк (II курс мистецького факультету) та Марта Костик (I курс факультету початкової освіти). Наталія, яка найбільше постраждала в аварії, могла взагалі не встигнути на цей маршрут. Вона в автобусі не бачила смерчу, не чула й стривожених голосів решти пасажирів, не бачила, як вони знімали природну стихію на телефони – слухала музику в навушниках. Тільки коли її торкнула рукою подруга, за якихось кілька хвилин до падіння автобуса, мовляв, глянь, що твориться за вікном, Наташа хутко склала навушники в сумку, сховала в кишеню телефон, наче готуючись до найгіршого… Коли автобус поклало на лівий бік, нога дівчини застрягла у вікні й поволі, доки автобус сповзав у багнюку, дівчину затягувало під нього.

– За лічені хвилини примчали батьки. Тато був поруч зі мною весь час, доки тривали рятувальні роботи. Він не просто морально підтримував мене, а й керував усім процесом. А коли мене затягувало разом з автобусом, відром черпав біля мене багнюку й передавав далі в руки всім, хто був задіяний у рятувальних роботах, не даючи мені задихнутися. Звідусіль збіглась сила-силенна людей. Такого єднання, прагнення допомогти я ніколи не відчувала раніше. Пробували кількома тракторами підняти автобус, щоб визволити мене. У полоні «автобуса» я пробула 30–40 хвилин. Коли автобус підняли, мій тато передав мене через лобове скло рятувальнику Олександрові Копернаку. І на руках мене винесли до «швидкої». Дорогою я все просила, щоб поставили мене на землю. Я понад усе в цю хвилину хотіла відчути, що не втратила ногу…

«Я зазирнула в обличчя стихії!»

20-річний Дмитро Чайка з с. Бачкуриного – студент 3-го курсу Уманського ДПУ, факультету фізичного виховання – стверджує, що він народився в сорочці. Цей мужній, відчайдушний хлоשּׁчина першим кинувся на допомогу Наталі Бевзюк. Руками виг¬рібаючи болото з автобуса, намагався витягти дівчині ногу. Це він сидів поруч з Мартою у момент падіння. А потім допомагав усім потерпілим вибиратися з автобуса, шукав речі…

– У момент зустрічі зі смерчем незвідана сила раптом відкрила всі люки в автобусі, – пригадує Діма. – Я підскочив, щоб їх закрити. У той момент дівчата та жінки вже летіли на ліву сторону після падіння.

Діма каже, що якби не припіднявся в цей момент, теж був би на їхньому місці.

Чи не найбільше з усіх, хто перебував в автобусі, пережив водій Сергій Петриченко. Він має 36-річний стаж водія автобуса. Цим маршрутом їхав безліч разів і знав його, як свої п’ять пальців.

– Ділянка шляху від Попудні до перехрестя на Володимирівку – один із найскладніших, – ділиться Сергій Іванович. – Тут швидко не поїдеш. Доводиться оминати кожну яму. Раптом праворуч побачив темний стовп диму. В салоні розмірковували, що це може горіти? Потім збагнули, що це – не що інше, як смерч. Я відразу зметикував, що негайно слід виїхати з посадки, інакше, якщо стихія зачепить дерева та елект¬ричні дроти, є ймовірність їх падіння на автобус. І тоді не чекати добра. Пригадую, якраз встиг оминути посадку й ви¬їхати в поле, як раптом потужним боковим вітром автобус різко поклало на бік та почало з неймовірною швидкістю тягти в глибину поля. Так само, як почало тягти, так і раптово, в лічені секунді, автобуса зупинило. Пам’ятаю, я тільки вп’явся в кермо руками, з останніх сил намагався втримати автобус. А в голові одна думка: якщо автобуса почне крутити, нам усім не вижити. Понад усе я хвилювався за своїх пасажирів. Серед них – багато молоді. В автобусі ніхто не кричав, не було паніки. Потім поступово всі почали вибиратися на поверхню. Я вдячний долі, що всі, кого я віз того дня, залишилися живими.

«Я зазирнула в обличчя стихії!»

Справжнім дивом вважає порятунок пасажирів і водія фельдшер «Швидкої допомоги» Монастирищенської філії Уманського територіального центру медичної допомоги Олена Лисинчук, яка того дня працювала на місці події:
– Тоді «швидкою» ми ледь пробралися до постраждалих, – пригадує фельдшер. – Через завали з дерев, гілля, обірвані електродроти на дорозі, рух ускладнювався. Останніх 70–80 метрів довелося йти пішки. Дорогу перегородило дерево та обірвані дроти. Позаду мене вже працювала важка техніка, оперативно розчищаючи завали та звільняючи проїзд. Всі пасажири були в шоковому стані, дуже брудні. «Швидкою» відразу шпиталізували 4-х осіб. Ще 4-х до ЦРЛ доправляли мікроавтобусом, що рухався слідом за нами. Переважно, постраждалі потребували заспокійливих і знеболювальних. Цього дня чергували на швидкій фельдшер О. Лисинчук, водій О. Андрущенко та диспетчер Н. Новодворська.

Уже сьогодні всі учасники події, що сталася на Монастирищині 15 травня, згадують її, як страшний сон, і воліють забути про це назавжди. В цій ситуації ми зайвий раз отримали під¬твердження того, що людина абсолютно безсила перед стихією і вчинити будь-що їй несила, навіть, якщо за плечима у неї величезний багаж досвіду. Однак пригода на Монастирищині довела інше: сила людей – у їх згуртованості, єдності та бажанні прийти на допомогу ближньому.

Світлана ДРАЧУК, Монастирище

Реклама

Реклама

Реклама

0 0 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x