Шоколадка

Нарешті знайшлася нагода поспілкуватися з давнім товаришем по телефону. З ним я пройшов бік об бік всю «учебку» в Десні. Його присутність поряд була великою підтримкою для мене. Тепер він потрапив на службу в 55 артбригаду, що дислокується в Запоріжжі. Цікаво було почути його враження на новому місці.

Підтримкою, що надало йому сил після морально-гнітючої Десни, стало повсякденне вітання і подяка простих жителів міста.
Їхній командир, молодий сержант у стані «інкубаційного» періоду, інколи він неймовірно смішно перекручує слова, заборонив своїм підопічним їсти солодощі. Зважаючи на те, що мій товариш без них не може жити і це хоч якесь протистресове заняття, то ця заборона давалася важко. «Хлопці хоч курять, а для мене як некурящого це була хоч якась розрада в армії…», – казав він. Я його чудово розумію, бо сам такий. Люблю у чіпку «прикрашать» сірі будні кавою та солодощами…

І от одного важкого дня коли мені неймовірно хотілось з\’їсти шоколадку, ми їхали на вантажівці по центральному проспекту. Нам як завжди махали руками, усміхалися та сигналили з автомобілів люди (у прифронтовому місті більше відчувають вдячність до захисників ніж наприклад у Новограді чи Житомирі, хоча й тут нам одна бабуся в тролейбусі бажала здоров\’я, якого в неї, на жаль, уже немає, так і сказала) одне авто з молодим хлопцем за кермом, та дівчиною на пасажирському сидінні в притул під’їхало до нас, незважаючи на велику швидкість. Дівчина спочатку усміхалася, махала рукою, щось говорила, а потім простягнула мені шоколадку! Дістати її було не просто, але рука товариша позаду на моєму ремні була мені як знак, я перехилився через борт і дістав її прокричавши: «Дякую!» І це було щось надзвичайне! Приємне. У той день у всіх був чудовий настрій, а якесь неймовірне відчуття від того випадку залишається в мене й досі, закінчив свою розповідь друг. Не зрозумів, що відбулося, якесь чудо.

Він є людиною, одною з не багатьох, яка мене розуміє і не сприймає за дивака. Як не дивно зустрілись ми у армії. Натрапить на справжнього, ідейного «правосєка» тут, було несподівано, зважаючи на те що головнокомандувачем війська є, ви самі знаєте хто, а П.С. досі в «опалі» до влади. Тому моє здивування змінилося радістю спілкування з ним. Я радий був почути думки незнайомого мені досі філософа Кастанеди, на які постійно посилався в спілкуванні Андрій К., хоча просив його пізніше висловлювати побільше власних «умовиливів». Вони мені були цікавіші.
А ще одного разу до них на вулиці підійшов якийсь хлопець і дав сержанту 200 гривень, сказавши: «Це їм на цигарки»… Так і живем – вони там, а ми тут.

Реклама

Реклама

0 0 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x