Йому 25 років. Він мобілізований до лав Збройних сил минулого літа. На моє здивування, думав, що тих хто не служив строкову службу беруть лише з двадцяти семи… В принципі на його місці міг би опинитися і я, бо в військкоматі був у кінці липня 2015, ще тривала шоста хвиля мобілізації, але вручили повістку на строкову… Можливо зважили, що рік тому в Київському комісаріаті мене визнали по формі Ф-13, (терапевт), не придатним…
Він підійшов до нашого головного в той день на окопі старшого прапорщика і попрохав допомоги, посилаючись на свого підполковника. Зважаючи, що стояв найближче та й ще поки що без роботи пішов за ним саме я.
Його зосередження в собі, безцеремонно почав розбивати, штурмувати своїми запитаннями: «Звідки ти? Ти строковик? Де служиш..?» Він відповідав коротко й стримано, трохи нехотя. Не бажав спілкування, тільки зривав верхівки сухої трави і підпалював. Так ми нарешті дійшли до ящиків, які мали перенести під «Маршальську вишку». У них лежали дроти з маленькими лампочками. Реманент операторів, у роті яких зараз служив цей мовчазний, з веснянкуватим, але трохи хижим обличчям хлопець з Кіровоградщини, батьківщини мого батька. Він за раз хотів, щоб ми перенесли зразу три важезні ящики, але після того як верхній квадратний іншої форми заторохтів, звалився на землю відмовилися від ідеї зразу тягти все, а не повернутися ще кілька разів.
І от йдучи назад, часто перекурюючи, я ще досі «фонтанував» емоціями, здивуванням, що можуть мобілізувати з двадцяти п\’яти… Після деякої мовчанки він чомусь сказав: «Я людей вбивав. Сепарів». Моє тупе здивування тільки промовило: «Прикольно». Він: «Що тут прикольного..?» Ще досі не знаю чому це зморозив. Недоречність. Соромно.
Пізніше він розкаже, що було це під Волновахою, восени. Був кулеметником, з 500 метрів, бачив як падали… І все.
Мені було нічим «крить», залишалося лише сказати, що був на Майдані, допоміг виносити ВВшника, якого ще б трохи і затоптав натовп, про що пізніше шкодував зважаючи на звірства беркутівців у той же день. Ще про те, що в мене влучили з помпової рушниці, відстань 10 метрів, попали в матню зимових ватяних штанів і куля (гумова гирька, як на вагах) викотилася з калоші. Нога залишилася ціла. Та про Грушевського, після якого на пам\’ять залишилося на правій нозі пару маленьких опіків, шрамів від світлошумової, розривної гранати, навіть показав йому пальцем де. На це все він лиш сказав: «На Майдані платили гроші». Не вперше це чую від побратимів в армії. Уперше дуже пригнічувало, зараз уже все одно. Лиш відповів, що можливо гроші отримував невеликий відсоток партійних і все. А ще запитав, як за гроші можна йти під кулі з дерев\’яним щитом. Він сказав що стріляли снайпери, – все. З «калаша» – ні.
Сумно й прикро, що в більшості військовослужбовців, з якими зустрічався, не має ідеологічної складової. У голові каламбур з теленовин «Інтера» і ВК (російська соцмережа). Вони не розуміють за що служать, воюють, вмирають. Мотивації нуль. Просто так щось роблять, бо сюди їх закинула життєва ріка. Державі загалом не вистачає національної ідеї. Спільних планів на майбутнє. Уся проблема в цьому, як жити, що ми хочемо. Визначаймося нарешті!
