Доля звела їх у Корсунь-Шевченківському педагогічному училищі: Іван з Кіровоградщини навчався на відділенні трудового навчання та креслення, а Наталія з Білоцерківщини готувалася стати вчителькою молодших класів. «Побачив її і полюбив», − так дуже просто й зрозуміло пояснив свій вибір Іван Іванович через півстоліття.
Отож, молода сім’я Хащевацьких народилася у 1968 році. Крім кохання, обох єднала педагогічна професія. Причому, як показало життя, обирали її за покликом серця. Іван Іванович ще студентом вечорами вів гуртки технічної творчості в тодішньому Будинку піонерів − будував із дітьми літаки, ракети, судна. Одержавши диплом, працював на станції юних техніків, у міжшкільному навчально-виробничому комбінаті, а потім 13 років, до виходу на пенсію, був директором Гарбузинської восьмирічної школи. Звання відмінника народної освіти, вища учительська категорія, численні грамоти та інші педагогічні відзнаки – ніби віхи на 49-річному педагогічному шляху, із яких 36 припадає на посади директора.
Наталія Петрівна все трудове життя присвятила найменшим школярам: спочатку вела молодші класи в Корсунь-Шевченківських міських школах №4 та №2, а потім після переїзду до Гарбузина – під «крилом» у чоловіка. «Директоровій дружині важко працювати з ним в одній установі, − зробила вона висновок. − То запідозрять, що якусь чутку \”донесла\” чоловікові, то подумають, що до мене менші від інших вимоги… Проте я все терпіла, розуміла й старалася працювати так, щоб не підводити чоловіка». Та й що було підводити: в усіх навчальних закладах, де працювала Наталія Петрівна − учитель вищої категорії, її любили діти й шанували колеги.
У звичних клопотах – за поурочними планами й учнівськими зошитами, між першими й останніми шкільними дзвінками тривало життя. А була ще й тиха пристань − затишний дім. Ростили й вчили сина та доньку, а тепер уже й трьох онуків мають. Обоє дітей обрали медицину: Костянтин працює хірургом-травматологом у Білій Церкві, а Тетяна − медична сестра в дитячому відділенні районної лікарні. Онук Ваня вивчився на юриста, Вікторія опановує економіку, а найменша Оля дуже гарно танцює. Дідусь із бабусею тішаться внуками й дивуються: не зогляділися, як прийшла осінь життя.
Шкільні будні – позаду, їх уже називають ветеранами, прийшов і «заслужений відпочинок», але відпочинку обоє не знають і знати не хочуть. Ще три десятки літ тому Іван Іванович став послідовником відомого цілителя травами Євгена Товстухи. Роки витратив на те, щоб вивчити властивості лікарських рослин, навчитися правильно їх заготовляти й готувати. Однак зараз дорогу до Гарбузина знає дуже багато людей. А на присадибній ділянці Хащевацьких ростуть не картопля й огірки, а м’ята і шавлія, рута запашна й нагідки, меліса й валеріана та ще багато інших рослин, іфз яких Іван Іванович виготовляє збори, настої, мазі і й інші лікарські препарати, а частину реалізує для аптек. Він переконаний прибічник ліків від природи, а не «хімії», і може годинами розповідати про те, які рослини й від чого допомагають.
− Тепер це – наша спільна справа, − не без гордості каже Іван Іванович. А Наталія Петрівна додає, що на весну планують ставити теплицю. Не для ранніх огірків чи помідорів – знову ж таки для вирощування розсади лікарських рослин. І діти, й онуки цією справою захопилися, охоче допомагають вирощувати сировину.
Проте на подвір’ї Хащевацьких улітку вражає не лише аромат лаванди. Голова може запаморочитися від густого запаху троянд − білих і рожевих, червоних і ніби крапельками роси вкритих. У цих квітах кохаються Наталія Петрівна та донька Тетяна − понад 50 сортів у їхній колекції.
− Квіти вона так любить, що аж переживає, коли тля нападе чи хвороба, − підмітив Іван Іванович особливість характеру дружини. − І господиня вона в мене дуже хороша: і напече, і наварить, і смажить – вона в цьому справжній корифей. Кухня – це її стихія, а на мені все господарство. Хоча ми ніколи в житті не ділилися: хто, що й скільки робитиме. Усе вдвох, усе разом.
Наталія Петрівна зізнається: «Дітям я також старалася більше уваги приділяти, бо тато був зайнятий роботою. Проте дисципліна − то від нього. І завжди наказував дітям маму слухати. Хоча за характером він дуже добрий, навіть м’який, але справедливий. Діти й зараз без його порад не обходяться».
Отак і разом Наталія Петрівна з Іваном Івановичем пройшли вже 50 років. Уся велика родина − сім’ї дітей, трьох сестер Івана Івановича, найближчі друзі святкували золоте весілля. Вітали «молодят», веселилися й раділи за них, за їх чесно й порядно прожите трудове життя, за те, що захоплення травами надало їхньому життю нового змісту.
Обновили «молоді» й золоті обручки. Та золото найвищої проби не на руках, а в серцях. Це любов і вірність, взаємні повага й здатність поступатися – той цемент, що тримає їх шлюб.
Людмила Моренко
