Не спалося. Я встала і підійшла до вікна.
Сутінки починали розсіюватися. Марсалове небо потроху прозорішало і набувало ніжного лавандового відтінку. Сонце повільно спливало на обрії. Цього ранку воно було неймовірно-малинове. Величезне. Ховалося за височенною трубою ТЕЦ, з якої звивався сіро-чорний дим і змішувався з пухнастими сизими хмарами. Вони віщували сніг. Хай би засніжило, – подумала я, – зима має бути білою. Вже був лютий, а сніг черкасці бачили лише перед Різдвом, та й замало його було, дітвора не встигла набавитися. Кататися на санчатах було не можливо: вони деренькотіли по асфальту, а з-під полозок час від часу з\’являлися іскри. Снігу чекали давно.

Сонце поволі підіймалося над димарями, забарвлювало невеселі сірі хмари, робило схожими їх на пухкий рожевий зефір. Відчувала, що сьогодні буде особливий день. Треба готуватися.

– Мамусю, що це так смачно пахне? Борщик? Так, так? – підстрибувала навколо мене мала русявка.
– Ти чому так рано встала, донечко, я тебе розбудила?
– То твій борщик мене розбудив! – прицмакувала вже біля плити мала господиня.
– Братик там скоро вже, бо я всю смакоту поїм – хрумала тепленькі тости, розмірковуючи, запивала молочком. – Я тут подумала, може назвемо його Вінні Пух? – вела вона.
– О, яке відоме ім\’я, – я намагалася бути серйозною – запропоную татові і ми разом поміркуємо.