Я не знав,що відомий музейник ОлександрПажимськийнародився на Черкащині, але прочитав у його біографії: «Ім’я Олександра Пажимського добре відоме серед істориків, краєзнавців, знавців палацово-паркового мистецтва, охоронців національної культурної спадщини, геральдистів, художників, етнографів, екологів. Народився він на Черкащині 27 грудня 1937 року. В чорний рік розгулу політичних репресій разом з батьками переїздить до Самчиків біля Старокостянтинова. Батько Матеуш Пажимський походив з відомого польського роду, мати Марія Джура з не менш шляхетного козацького роду».
Самчики уславлені палацом і парком великої краси. Влітку 1948 року до цього маєтку вивезли з Старокостянтинова наш дитячий будинок. З харчуванням було сутужно в ті роки, але ми мали багато ліщини, ягід. Я вперше тоді побачив кизил. Пам’ятаю як до села приїздили з концертом два богатирі, одного з них звали Громобой, другого не пам’ятаю. На сцені на них клали дошку і ходили по ній. Це дошку вони пробивали цвяхами ударом руки. Також вони кидали один одному гирі. Вдень богатирі грілися над рікою Случ на пісочку і тоді я вперше побачив на свій подив великі чоловічі яйця. У нас були маленькі.
Те літо мало й трагічний випадок. Наш вихованець Федір Островський торкнувся електричного дроту, який для чогось був прокладений до підвалу. Його вразило струмом. Федю закопали в землю,щоб струм вийшов, але він помер. Його я теж пам’ятаю. Вродливий стрункий юнак, якого любила наша нічна няня Аня. Не знаю,чи то був роман,чи материнське почуття. Островський бувстарший від мене,як були старшими багато інших вихованців, шкільне навчання яких перервала війна. Деякі були пов’язані з злочинним світом. На ніч грабіжники приходили до наших спалень, щоб переночувати. У спальняхбуло холодно. Нас непрохані гості зганяли на зсунуті ліжка. Старший з них йшов до Ані. Зима була суворою,діти були голодні. У місті панував повоєнний голод і нам забороняли виходити на вулицю, бо дітей крали на м’ясо.
Куховаркою була Фріда, а комірником Зуллер. Фріда щодня посилала одного вихованця до свого дому з обідом для своєї родини, а Зуллер брав кількох хлопців, щоб принести хліб з пекарні. Хлопці обгризали усі нарости нахлібинах, а потім здогадалися висвердлювати дірку і виколупувати хліб з середини, затикаючи отвір відрізаною пробкою-скоринкою. Але Зуллер здогадався і почав зважувати принесений хліб. Іноді приходив обідати завідувач міського (чи районного) відділу народної освіти Столбер. Коли я потрапив з вітрянкою до лікарні, їсти мені приносив вихованець, але дорогою він споживав половину. То нічого, бо я марив і нічого не міг їсти. Краще хай він їсть, ніж лікарняні. Коли мене випустили з лікарні, я довго йшов, бо не мав сили. Біля гарнізонної їдальні для офіцерів стояла юрба голодних людей у чеканні відходів з кухні.
Морозна будка-вбиральня була над річкою і уній наші відходи намерзли гострою крижаною гіркою – присісти не можна. Диво, як там було нашим дівчатам?Зі мною сталося лихо – шлунок діставрозвільнення і я з ним не впорався. Менепослали прати підштанці в ополонці. Я прав, алеруки дуже мерзли,а біля ополонки йшла стежка на летовище і я потерпав, що йтимуть льотчики і побачать мене за цим ганебним заняттям.
Зате у літніх Самчиках було гарно. Минули роки і явідвідав палацовий комплекс з дружиною. Коли япоказував їй вікно, де загинув Островський, підійшов чоловік мого вікуі сказав, що це сталося біля сусіднього вікна, бой він був свідком випадку. То був Пажимський.Ми познайомилися і він показав оновлені приміщення палацу. Я покаявся, що ми стріляли з рогаток у ліплені квіти-оздоби на стелі й вони розбивалися білим дощем.Пажимський заспокоїв мене,що й вони приходили з школи до порожнього палацу,бо вчитель посилав їх роздобути на стеліалебастру для писання на дошці.
Пажимський в школі малював стінні газети. У 1964 році створив творче об’єднання любителів мистецтва «Факел», пізніше його назвали «Просвіт». Видавав рукописний альманах з творами членів об’єднання. На першій виставці виставив свої роботи – живопис, карбування, розпис. В 1972 році закінчив Всесоюзний народний університет мистецтв, був постійним учасником районних, обласних, всеукраїнських, всесоюзних, міжнародних виставок, фестивалів, симпозіумів. Його заслугою стало рятування палацового комплексу, де містилася сільськогосподарська агрохімлабораторія. Думаю, що це вимагало велетенських зусиль, більших, ніж у Громобоя.
Було створено відділ «Музей-маєток Самчики» обласного краєзнавчого музею. Завідувачем став Олександер Пажимський. Агрохімлабораторія завдала непоправної шкоди палацу. Маєток потребував комплексної охорони. В 1997 році Кабінет міністрів оголосивмаєток Державним історико-культурним заповідником «Самчики».
Щодо переїзду родини Пажимських у 1937 році я маю досвід з того часу, бо досліджував в архіві КГБ масову страту польського населення лише за національною ознакою. Я знав родини, які уціліли, бо переїздили на інше місце і їх просто не встигали включити до списків на знищення.
Ще один спомин від моєї мами. Вона вчителювала у Самчиках, коли люди грабували палац. Жила у одній родині і господарі притягнули різьблені палацові двері. Довго ті двері лежали біля хліва без ужитку. Аж ті люди вночі вкинули їх у Случ. Позбулися. Подібні двері я побачив на безлюдному острівці серед річки Сули, де вона впадала у Дніпро. Пригадалася розповідь мами: теж хтось ухопив панські двері, а потім кинув до води.
У мене збереглася фотографія з відвідин Самчиків. На ній видно мене з дружиною і Пажимського.