Поети, взагалі кажучи, бувають різні. І вірші їх схожі на них самих, але ж не завжди. Бо і самі автори змінюються, і стає іншим створене ними. Черкаський поет Валерій Кикоть, а саме про нього йтиме мова, до певної міри змінився і зовні, і як поет. Навіть назва однієї з його поетичних збірок «Кількома мазками акварелі» (Черкаси, 2017 рік) про це свідчить.
Акварель – це до певної міри багатство барв, а треба сказати, що ранній Кикоть більше тяжів до протиставлення чорного і білого. І цей зображений поетом чорно-білий світ був досить драматичним, бо і життєвий досвід поета, мабуть, цьому сприяв.
Кожна людина одягається по-різному. Це стосується і поетів. Колись перед одним з письменницьких виступів перед аудиторією, хтось з поетів запитав Людмилу Тараненко, що тоді керувала обласним відділенням спілки. І тема запитання була суттєвою – чи не занадто неофіційно одягнений поет, щоб вийти до аудиторії. Людмила Тараненко відразу ж відповіла:
– Ну, ви ж… богема. Отож особливо і не переймайтесь подібними питаннями!
Не знаю, які уподобання Валерія Кикотя щодо одягу, але мені він чомусь завжди згадується, як втілення строгості смаку і певної офіційності у зовнішньому вигляді. Та і сам Валерій – людина підтягнута, спортивна, наділена сповна почуттям гумору. Навіть інколи виникає відчуття, що якби кінематографісти збиралися б знімати черговий фільм про Джеймса Бонда і шукали на цю роль актора-українця, то можливо Валерій був би одним з кращих претендентів на цю роль. Але треба додати, що деякий зовнішній класицизм і демонстративна строгість у вбранні усе ж не відповідають розкутості поета у його творчих пошуках.
Бо це і поезія, і проза. І поетичні переклади.
Та і в поезії цей автор, на відміну від дуже багатьох, схильний до експерименту. І можливо поштовхом до такого активного експериментаторства стала активна робота над перекладами. Бо у «репертуарі» Кикотя і вірш у класичному його форматі, і верлібр. Та і вірш традиційний він, бува, подає нетрадиційно – без розділових знаків… Щось подібне можна зустріти і у інших поетів, але у Кикотя це виходить природно, без якогось намагання підкреслити свою оригінальність у змісті чи у стилі.
У цього поета немало думок. І взагалі, і у створених ним віршах. Він тяжіє до філософії. А коли у поета немало думок, і думок цікавих, то з ними, цими думками, хочеться чи погоджуватись, чи полемізувати. Отож і вийшло так, що у автора цих рядків є кілька пародій, написаних на поезії Валерія Кикотя. Що аж ніяк не применшує вартісність цих творів. Бо якщо пародія це не тільки жарт, а і вид мистецтва, то і створюватися вона має на основі творів кращих, а не гірших.
До речі щодо пародій. На одному з письменницьких зібрань, що проходило у обласному відділенні спілки, йшла мова про жанр пародії і звучали відповідно літературні пародії. І я похвалив Валерія у тому розумінні, що дехто з поетів дещо нервується, коли на його вірш пишуть пародію. А ось Валерій, мовляв, ставиться спокійно і навіть каже – на мої вірші пишіть… скільки завгодно пародій!
І несподівано для себе почув рішуче поетове заперечення:
– Ні, я такого не казав!
Це привело автора цих рядків до тяжких сумнівів – чи він щось переплутав з висловлюваннями поета… Чи, може, хтось з черкаських поетів-пародистів (а їх у нас… аж п’ятеро!) написав настільки вдалу пародію на один з віршів Кикотя, що він відразу ж змінив свою точку зору щодо цього.
А втім прочитайте (чи і перечитайте!) вірші Валерія Кикотя, щоб знайти у них щось привабливе для себе і скласти, врешті-решт, власну думку про творчість цього поета.
У автора цих рядків є цикл віршів «Дружні присвяти», де немало творів, присвячених колегам по перу, митцям, добрим знайомим і людям і зовсім незнайомим. Це твори написані і на повному серйозі, і у великій мірі присмачені гумором. Отож перед вами новий вірш з цього циклу.
ВАЛЕРІЮ КИКОТЮ
А від суті подітись нікуди,
Бо і сумнівів… ой, немало…
Ще киктєзнавці творчість Кикотя
По справжньому… не прочитали!
