Для захисту городища від можливого нападу водою, на одній із вершин, що нависала над притокою, заклали невеликий городок. Там постійно перебував дозорний загін, який слідкував за тим, щоб ворожі лодії не проникли до головного городища. Вже декілька разів передові загони нападників намагалися знищити оборонців городка. Та ті стояли твердо, відбивали всі наступи ворога. Та цього разу ворожий привідця послав на приступ найдосвідченіших своїх воїв. Вибрали час саме перед ранком, коли густий туман заполоняє всю долину, темною млою закриває ріку. Та й оборонцям у цей час найважче стояти на чатах: морить сон, сирість піднімається з води, відволожує одяг, проникає навіть всередину. Нападники вже дерлися на стіну, як їх помітив дозорець. Вдарив у щит, запалив вогнище. Сам же кинувся відбивати наступ. Та впав, уражений ворожою стрілою. Але скіфи вже проснулися й кинулися збивати ворога з стін. Перший натиск вдалося відбити. Хоча й втратили декількох оборонців і вистріляли половину запасу стріл. Та на зміну поверженим нападникам полізли інші. Вони стали відтісняти оборонців до середини городка, де стояв камінь – алатир, на якому приносили жертву скіфським богам. Оборонці прикривалися щитами, скупо відстрілюючись від нападників, які то тут, то там перелазили через стіну. Та ряди захисників рідшали. Це давно вже помітив ватаг дозорців. Але щось зробити вже не можна було. Ще мить, і ворожі стріли знищать останніх захисників городка. Ватаг кинув погляд на камінь – алатир. Щось пригадалося. Ще напружив пам’ять. Нарешті згадав. Згадав сильне закляття, яке можна зробити тільки один раз. Всього-на-всього один єдиний раз. І цей час наступив. Ватаг підійшов до каменю, витягнув свого меча – акінака, і вдарив ним по ньому. Так вдарив, що аж луна пішла. Аж вороги притихли. Та тільки на мить. А потім знову пішли добивати оборонців городка. Але на півдорозі зупинилися. Наче наштовхнулися на якусь невидиму стіну. А від каменю став наростати гул. Так, наче велика ріка несе свої води, пробиваючись через нагромаджене посеред русла каміння. Гул наростав, став переходити у рев. Оборонці попадали на землю, а нападники покидали зброю та стали скочуватися вниз до човнів. Тут камінь розколовся надвоє і з нього вискочив стовп вогню, спочатку рвонув вгору, а вже звідти тисячами блискавок шугнув вниз, палячи нападників. Це тривало якусь мить. А потім все затихло. Вцілілі дозорці стали піднімати голови, оглядалися навколо себе. На місці каменю в землі зіяла велика обпалена з країв діра. Звідти ще й досі струмів легенький димок. Ніде не змогли відшукати ватага. Також зникла його зброя. Але від цього часу ніхто вже не намагався захопити городок. Усі, хто плив, намагалися якнайдалі обійти це місце. З плином часу стерлася одна буква «о». І городок став горою Ґродок. Навіть висота гори зменшилася. Але й до цього часу нависає вона над долиною річечки Сріблянки, колись повноводної судноплавної притоки Дніпра. А старожили ще й досі розповідають про те, що зрідка на горі відкривається отвір і звідти появляється вогонь, який вилітає з глибини гори і шугає у небо. Про Ґродок знали навіть за кордоном. Колись один із жителів Мельників потрапив у Польщу. Там він зустрівся зі старезним дідом, який у молоді роки побував у наших краях. Розпитував і про Ґродок. Обмовився, що там величезні скарби заховані. Та нелегко до них підступитися. Бо охороняються вони таємничим вогнем, що спалює кожного, хто намагатиметься наблизитися до скарбу.

Зі збірки \”Легенди та перекази Холодного Яру\”