Ви коли-небудь задумувалися про те, що робите кожного дня? Абсолютно кожного. Без винятків. Я – ні. Але от сьогодні задумалася.
Отже, що я роблю щодня. Чищу зуби, готую сніданки, п’ю вранішній зелений чай. Так саме чай, бо вже тисячу років не можу дозволити собі каву завдяки своїй підступній гіпертонії. До того ж саме вона мене примушує щодня випивати дві гіпотензивні пігулки. Вранці та ввечері. Отакий щоденний ритуал. І якщо він випадково не відбувається, день іде шкереберть. Мозок зносить головний біль і все таке. Але знаєте, ми з гіпертонією не зважаючи ні на що за багато років навіть подружилися. Коли я працювала на державній службі, в часи, коли вже несила було ходити на роботу, вона мене добре виручала. Гіпертонія гупала по голові, мов кувалдою, і підкидувала показники мого систолічного і діастолічного тиску до нечуваних висот. Тоді я йшла на кілька днів відпочивати, або навіть на лікарняний. І нехай весь світ зачекає…
Далі. Кожного дня я гуляю з собакою. Два рази: вранці і ввечері. Іноді цю функцію беруть на себе чоловік або донька. Але ранки таки мої. І саме їх я дуже люблю. От ніби й ранок, ніби й купа справ попереду, а ти йдеш повільно, помічаєш листя на деревах, росу на траві, відчуваєш вітерець на обличчі. А ще на світанку особливо духмяне повітря. Воно ніби цнотливе, недоторкане людськими голосами, гуркотом машин і дзвоном трамваїв. І ти йдеш, дихаєш й розумієш, ось воно, маленьке щастя, так от йти неспішно і дихати таким ось незвичайним повітрям. А тим часом ще одне маленьке кудлате щастя біжить поряд і теж з насолодою нюшкує, пряде вухами та весело виляє хвостом. Напевно теж отримує задоволення.
Ще кожного дня я телефоную доні й мамі. Тому що останні кілька років вони перебувають далеко від мене в силу двох дуже поважних причин – доньчиного навчання і війни, тої, що називають АТО. Тож доні по телефону я зазвичай кажу, що дуже її люблю і згідно функційних обов’язків наставляю на добрий розум. Мамі теж кажу, що люблю і вислуховую настанови на той самий розум, якого за її словами, мені навіть в мої сорок два все ще не вистачає. І я собі іноді думаю, чому ж я вчу свою дитину? Але попри постійні суперечки і непорозуміння між нашими трьома поколіннями, я без цих дзвінків не могла б ні спокійно жити, ні дихати…
Іще кожного дня я безліч разів кажу своєму чоловіку наскільки він дорогий мені. Те саме він каже мені. Так було не завжди. Наше життя переінакшила війна, та сама, що АТО. Тому що коли знаєш, що наступна хвилина може розтрощити твоє життя на друзки, починаєш цінувати кожну мить, і тому кожну мить є потреба сказати, що любиш. Любиш завжди, що б не сталося. І нам обом важливо це знати і чути…
Ось що я роблю щодня. Абсолютно кожнісінького, не зважаючи ні на що. Така собі щоденна стабільність, яку я старанно підтримую. Ці маленькі ритуали, вони мов ниточки, на які нанизуються, мов намистини, всі інші події мого життя. Намистини, вони ж можуть бути різні, дуже гарні і яскраві, але якщо порветься мотузочка – впадуть долі, забрудняться або просто розкотяться по темним закуткам…
А що ви робите кожного дня? Без винятків. Не задумувалися?
