🎭ДВІ БІОГРАФІЇ
ДАНИЛА НАРБУТА
22 (9) січня 1916 року народився Данило Нарбут.

Колись давно зробив копію з цього машинопису. А зараз переді мною й оригінал, і ще чимало документів, пов’язаних із роботою Данила Георгійовича у Черкаському драмтеатрі на посаді головного художника упродовж 1965 – 1991 років. Прикметно, що першою оформленою ним виставою із майже 70-ти стала ” У неділю рано зілля копала”. І останньою – теж вона…

АВТОБІОГРАФІЯ
НАРБУТА Данила Георгійовича
Народився 9 січня 1916 року в м. Ленінграді, в сім’ї художника Нарбута Георгія Івановича. В 1917 році моя сім’я переїхала до м. Києва, батько був професором і ректором української Академії мистецтв. В 1920 році помер мій батько, я залишився на вихованні моєї матері та під опікою художника Середи А.Ф.

В 1923 році поступив в 1-у трудову школу ім. Т.Г. Шевченка в м. Києві. Під час навчання в школі займався малюванням в приватній студії художника Михайлова та у професора Кричевського В.Г., а з 4 класу – в дитячій студії при Київському художньому інституті. В 1931 році я закінчив школу і поступив в Київський оперний театр учнем в декоративну майстерню до художника Евенбаха та Ленерта. З 1932 по 1933 рік працював декоратором в цій же майстерні.

В 1933 році виїхав до м. Ленінграда, де працював з художником Нікіфоровим у художниці Ходасевич в оперному театрі ім. Кірова та вчився на Всесоюзних курсах театральних художників при Ленінградській Академії мистецтв.

В 1935 році повернувся до м. Києва і працював в Київському театрі музичної комедії, а потім художником-асистентом в оперному театрі у художника Евенбаха по виставі “Наталка Полтавка”, яка готувалася до 1-ї декади українського мистецтва в Москві.

В 1937 році виїхав до м. Єйська, де працював художником в театрі. В 1938 році комітет в справах мистецтв РСФСР переводить мене в м. Златоуст на посаду головного художника театру.

В 1939 році я добровільно пішов в армію на Фінський фронт. Повернувшись з армії до Києва, працював в Республіканському театральному музеї, а потім головним художником в Житомирському театрі ім. Т.Г. Шевченка.

З перших днів війни 1941 року був мобілізований до армії в 821 легко-кінний арт.-полк – командир відділення розвідки. В жовтні м-ці 1941 року попав в полон в так званому “великому окруженні”.

З полону попав в м. Київ, де працював художником в українському театрі. Після закриття театру німцями виїхав до с. Сулимівки Баришевського району на Київщині до родини своєї дружини, щоб не попасти до Німеччини. З села виїхав з акторською бригадою до м. Ковеля – Луцька, працюючи в бригаді як актор.

Повернувшись до Києва в 1943 році, був вивезений німцями з сім’єю до м. Станіслава, щоб відправити в Німеччину. З Станіслава я втік до м. Коломиї, де влаштувався на роботу в театрі художником. В 1944 році мене знайшли в м. Коломиї і відправили до Німеччини до трудових таборів, а потім до концтабору “Штрасгоф” під Віднем. Табір був переведений в м. Клягенфурт /Австрія/, де я 5 травня 1945 року був звільнений. Після звільнення працював при штабі 302 табору по репатріації.

В кінці 1945 року поступив на роботу в Чернівецький театр художником. В 1947 році по наказу комітету в справах мистецтв переведений в Ворошиловградський театр ім. М. Островського головним художником.

В 1950 році повернувся в Чернівецький театр, де працював до січня 1961 року. Під час роботи в Чернівецькому театрі їздив оформляти вистави в театрах Західних областей України /Станіслав, Коломия, Тернопіль, Дрогобич/.

З жовтня 1960 року працював головним художником театру ім. Ів. Франка в м. Станіславі /нині Івано-Франківськ/, звідки в серпні 1965 року переїхав на роботу до Черкаського обласного музично-драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка на посаду головного художника, де працюю до цього часу.

28 квітня 1969 р.
Д. Нарбут

ПОЗА ТЕКСТОМ
Мені не судилося бути з знайомим з Данилом Нарбутом, десь на півтора роки я запізнився. Тому ніколи не називаю його “Дідом”. Таке право вже мало хто має. Зі знайомих – Микола Теліженко, Володимир Осипов, Олександр Марченко, Володимир Мамалига. Тетяна Шадріна і Леся Нарбут, само собою. Вже не скажуть про Діда Руслан Зайченко, Іван Фізер… Згадую саме їх, бо з іншими про Нарбута говорити не випадало.
Отже, поза офіційною біографією.
Окрім матері Віри Павлівни (дівоче прізвище Кир’янова), вихованням Данила опікувалися відомий художник-графік і етнограф Антон Середа та особливо – видатний митець-колорист Федір Кричевський. Вони ж і вчили всьому тому, чому не встиг навчити батько. Від наставників хлопець взяв чимало, але як художник, і особливо як декоратор, він виробив свій власний художній почерк. Двома словами – простіший та яскравіший.
Вже у 14 років Нарбут працював в майстерні Київського театру опери і балету, практично повністю себе утримуючи.
У 1936 році, як асистент художника Семена Евенбаха, 20-річний Данило Нарбут оформлював виставу “Наталка Полтавка” для Москви. Виставу “помітили”, і після повернення звідти молодого художника… заарештували “за несообщение в органы ГПУ о готовящемся заговоре против Советской власти”. Слідом – два роки Біломор-каналу і таки вимушена участь у Фінській кампанії з орденом Червоної Зірки у підсумку.
В часи окупації служив у театрі Ковеля разом з Марією Донцовою, дружиною ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова. Чи спілкувалися вони на відповідні теми, невідомо: все в цьому кейсі – лише припущення. Та відомо, що 1929-го у справі Спілки визволення України енкаведисти арештували Марію Тобілевич, дочку видатного драматурга і його шкільну вчительку. За словами Данила Нарбута, тоді-то він і став націоналістом. До слова, коли б більше хотіли дізнатися про віхи національної самоідентифікації Данила Георгійовича, пораджу інтерв’ю із Русланом Зайченком у газеті “Місто” від 25 січня 2001 року. З нього, наприклад, я дізнався, що “коли Дід жив і працював на Кубані, Сергій Бондарчук був у нього підмайстром, фарби розтирав. Коли Нарбут помер, він аж зі Швейцарії телеграму прислав”. Нагадаю, йдеться про Єйськ, куди 1937-го після Біломор-каналу Нарбут подався до маминої сестри Ольги.
Про пам’ятник. Той, що справжній. Його проект “в природі існує” (та вже немає, де встановлювати). Пригадуєте пам’ятник Миколі Яковченку в Києві? Де актор сидить на лавці, а поруч улюблена такса Фан-Фан? Так ось, це з нашого. Данило Нарбут сидить у сквері за драмтеатром, а поруч його вірна Рада. Зовсім ненабагато пережила хазяїна…