Спілкуватися з ним віч-на-віч випало лише двічі, коли Сергій запрошував на каву у кафе неподалік театру. Ну а який журналіст від такого відмовиться, якщо пригощають. Та й не абихто.
«Це колись я був затятим кавнюком, а тепер ось бачиш « імбирний чай», − прокоментував замовлення…
Уперше така приємність сталася на початку грудня 2009−го. Тоді Про (його друге ім’я у арт−тусівках від Амстердама до, тепер доведеться перепросити, москви), як співкерівник цього грандіозного міжнародного проекту, готувався показати у Черкасах «Циганського барона». Удруге − на тому ж місці, вже у серпні 2012−го, після призначення його в.о. художнього керівника нашого театру, ще до конкурсу.
Першого разу ми спілкувалися майже суто по темі, оскільки від мене вимагалося не лише самому збагнути значення такої постановки на сцені Театру Шевченка (режисери, музиканти, актори, співаки з Нідерландів, Австрії, ФРН, Польщі та звісно, Черкас), але й невдовзі максимально точно переповісти про неї на шпальті газети, а там самих іноземних прізвищ зо півтора десятка.
Друга розмова мала значно ширший тематичний діапазон. Сергій згадував львівське дитинство, свої перші «постановки» у п’ять років, коли декораціями слугували стільці, кулісами були рушники, а за акторів грали ляльки. Про навчання у нашому музучилищі й відповідні вподобання загалом («могли й вигнати»). Про режисерську роботу у театрі Франка…
Але ж про перспективи черкаського − найдовше.
Дотепер пам’ятаю власні рефлексії. Те майбутнє, яким бачив його Проскурня, вражало, шокувало, захоплювало, викликало внутрішній глядацький супротив. Від стереотипів, як і сталих цінностей, летіли клоччя… Я розумів, що переді мною людина, яка мислить і бачить усе театральне абсолютно інакшим, аніж воно є тут і зараз. Особливо, особисто, провокативно, фантазійно, перспективно − та як завгодно, але максимально незвично…
«Театр − не консерва із завжди однаковим вмістом». Це до того, що його площі мають використовуватися для будь−яких культурно−мистецьких подій, а не лише вистав. Як і про те, що радянська форма «організації театру» з єдиною трупою своє віджила: таких має бути кілька. Сцен теж має бути дві−три: й основна, й мала, й експериментальна, і для кожної − свій репертуар.
«Зі старими виставами треба прощатися». Мене аж сіпнуло, мало каву не розлив. Це ж як? Із Кайдашами прощатися? З Голохвастовим−Пронею−Галею? Зі Стецьком?
Сергій пояснив: «із совєцькими дровами» (наче про декорації, але гадаю − ширше). Тобто ці вистави треба чи ставити наново, аби позбутися «попсовості», як це сталося із «Кайдашевою сім’єю», або ж робити їх на сучасний лад «за мотивами» − здається, тепер це практикують кіношники у серіалах: «Спіймати Кайдаша» чи «Хазяїн» з Богданом Бенюком, наприклад.
Щось Сергієві вдалося, щось − ні, бо й не могло. Вочевидь, йому було затісно, чи й просто нецікаво, в незмінному десятиліттями театральному форматі. Усе новаторське − як то створення та у подальшому всіляке сприяння роботі Черкаської Театральної Лабораторії («Лєна», «Історія про людину, з якою трапилася історія», «Така любов», «Сканінг» та інші − можливо, не всі вони з’явилися у ЧТЛ, − 10 років минуло, можу помилитися), − вдавалося блискуче. Натомість «класика», а надто те, що «з нагоди», тобто до календарної дати, − посередньо: «Невідомий Артемовський», «Серед грому і тиші», розпіарена, та так і не закінчена 6−годинна тетралогія «Тарас». Єдина «Елеонора» залишилася, бо теж не така, як інші. Та ще й у рази посилена талантом Тетяни Крижанівської.
Сергій Проскурня одночасно вів проекти у Києві, Одесі, Львові, за основним місцем роботи, де бував не часто. Він жив і працював у власному мистецькому режимі, не хотів, та й не міг, творити з 10:00 до 18:00 згідно штатного розпису. Одначе, людина, якій багато років поспіль довіряли столичні паради до Дня Незалежності, мабуть таки щось тямила і в організації роботи, і в режисурі. Але ж є КЗпП, та й тодішнього директора Володимира Осипова можна було зрозуміти.
Чим усе це могло закінчитися? Та звісно ж, у театральному сімействі стався конфлікт аж до сесійної зали облради, а слідом, у вересні 2015−го, Сергій Проскурня написав заяву…
Насамкінець зацитую Тетяну Крижанівську («Один день із Сергієм Проскурнею», тижневик «Акцент» від 28 листопада 2012 року)
«Мені подобається його енергійність і швидкість у роботі. Сам він каже: «Я дуже швидко працюю, ви не встигаєте за мною». Сергій постійно говорить нам, що ми якісь повільні. Але ця риса є одночасно й негативною в ньому: ми ніяк не можемо перебудуватися і наздогнати його, ми живемо у різних ритмах».
Власного ритму Сергієві вистачило лише на 63 роки.
Дякуємо. Пам’ятаємо…
Більше новин у нашому телеграм−каналі − https://t.me/novadoba
