Дивлюсь на них іноді і питаю себе: чому вони вирішили прийти в цей світ саме зараз і саме тут? Чи мали вони вибір? Це дуже болісно сприймати, що вони – діти війни і ще не жили в мирній Україні. Попри те, що мої діти народилися не в зоні бойових дій, війна завжди з нами і в нашій сім’ї. Торік вона стала ще ближчою. Коли стало небезпечно, я повезла дітей за кордон. І щоб краще зрозуміти їхні відчуття, я часто старалася поставити себе на їхнє місце – місце багатьох українських дітей, яким довелося вирушити у вимушену еміграцію.

Заперечення

Одного разу їхній світ розсипався. Наче розірваний браслетик із бісеру. Маленька людина мусила попрощатися з оселею, в якій було все рідне. Дехто і часу не мав попрощатися. Дехто не встиг узяти улюблену іграшку, улюблену піжаму, улюблену чашку… Дехто взагалі не розумів, що їде. Дехто досі не розуміє, що відбувається.

Верося по дорозі за кордон на повторі співала пісню, яку готували до свята весни з садочка. Ця пісня досі пульсує у моїх висках: «Вітаю зі святом матінку мою, подарую веселеньку пісеньку свою»… Я ковтала сльози, не могла жорстоко сказати їй: «У тебе не буде свята весни». Але казала це собі. Я була на стадії заперечення, але намагалась себе заспокоїти тим, що діти адаптуються швидше. Десь таке чула.

Злість

Мама в паніці. Плаче. Або мовчить. Або вдає, що все добре. Що гірше, хто зна? Навколо сирени, тривога, метушня, бомбосховища. Несміливе питання: «Мам, а я піду сьогодні в школу?» Кілька діб у дорозі. Ніхто не може відповісти на питання, куди ми їдемо. Бо ніхто ще не знає. Якісь чужі люди. Щось дарують, ставляться зі співчуттям і любов’ю. Нічого не зрозуміло. Я своїм дітям казала, що ми їдемо до моєї подруги в гості. Брехала і собі, і їм. Вони, звісно, цю фальш відчували і хвилювалися ще більше. Я була на стадії злості. Я злилась на себе за кожну дрібницю, як і на ситуацію в цілому. Найбільше я злилась, звісно, на москалів. Але вони про це не знали. Я була наодинці зі своєю злістю.

Декому вдавалося сприймати це як пригоду. Але недовго. Бо скоро цих дітей знов застане зненацька так звана інтеграція в суспільство нової країни. Вони ще не встигли оговтатися, збагнути, чому сплять не в своєму ліжку в постілі, принт якої так довго вибирали з мамою, граються не своїми іграшками, сумують за тим і тими, що лишилися там, де був дім. Мої діти сумували за книжками на ніч.  Я вмикала їм аудіокниги, але то було зовсім не те.  Мені було морально важко без усіх дитячих пристосувань, які були в нас – спеціальних засобів для ванни і гігієни, дитячого посуду, меблів… Намагалась казати собі: «Важко їй!  Ти подумала про тих, хто зараз із дітьми в погребах живуть під обстрілами і не мають що їсти?» Чесно скажу: не допомагало. Щоразу, коли мені треба було пристосуватись, я хотіла плакати. Обзаводитись новим – не поспішала: ми ж бо тут ненадовго, скоро повернемось додому до своїх речей. Це, як на мене, нормально, сумувати за тим, що створювало твій комфорт, затишок і відчуття дому. Ненормально – це коли тебе цього позбавляють, ніби так і треба. Так, я була зла. А діти… Діти пристосуються – он бігають, сміються, все рідше питають, коли поїдемо додому.

Всі, хто опинився у вимушеній еміграції, щиро вдячні тим, хто намагався і намагається зробити все, як удома. Мами натягують маски із посмішок. Але діти часом не могли усвідомити, чому незнайомі люди несуть подарунки без приводу? Просто тому, що ми українці? Чому саме зараз? Тому що ми тепер бідні? Вони пристосуються, думала я, а чи пристосуюсь я? Треба починати все не з нуля, а з мінусів…

Торги

І в оцих нових умовах, які важко осягнути дорослим, маленьким біженцям (о так, дякую, що виправили, шукачам тимчасового прихистку) кажуть: а завтра ти йдеш до школи/садочка. Німецької, італійської, польської – неважливо. Йдеш до школи чи садочка без знання мови і жодної знайомої людини поруч. «Діти адаптуються швидше», – чомусь багато хто казав мені. Причинно-наслідкового зв’язку я не бачила, але чомусь. Так. Казали. «Оно Ваня/Маша/Варя вчиться тепер в  іноземній школі – і нічого». Для мене «і нічого» автоматично як маркер майбутньої дитячої психологічної травми. Я уявляю, як приходить маленька людинка у чуже місце, в чужий колектив. Всі її радо зустрічають, аплодують, можливо, навіть, дарують новенький рюкзак. Говорять щось, що ти не розумієш. Не можеш відповісти. Не знаєш, як щось спитати. Тебе ніхто не розуміє. Посміхаючись, тобі намагаються щось жестами показати. Ніби ти немовля. Старші діти, можливо, трохи знають англійську чи можуть скористатися електронним перекладачем. Звісно, декому пощастило мати україномовних асистентів чи україномовних дітей поруч. Але. Навіть дорослим дають час на «вивчити мову». Вивчити мову, адаптуватись, а вже потім іти працювати. Тільки дітям – із вогню в полум’я. Бо діти чомусь адаптуються швидше. Одна моя знайома казала: «А як я віддам дитину в садочок? Як я зможу комунікувати з вихователькою?» Ніхто на це питання не відповідає. Діти адаптуються швидше. І я знаю чому. Дітям не дають вибору. У них забрали друзів, однокласників, гуртки, тренування, недільні прогулянки улюбленим парком, друзів, рідних, улюблене кафе, іграшки, книги, одяг. І позбавили вибору. Їх не питають. Я на стадії торгу і виторгувала собі право не віддавати дітей туди, куди б не пішла сама. Так, я торгуюсь і кажу: краще вже в Україну. Мої діти отримуватимуть українську освіту рівно доти, поки я зможу їм її давати. Дуже вже хотілось одягнути біле пальто і казати, що я не така, як всі. Та реальність у всіх різна. Хтось справді швидко знайшов собі друзів. Комусь легко далася мова. Хтось справді адаптувався – не можна ж підводити маму, якій і так важко. Комусь справді треба пошвидше влаштувати дітей хоч кудись, аби йти працювати. Хтось справді планує осісти або ж хоча б спробувати тимчасово освоїтись. У деяких країнах батькам не дають вибору. І я не засуджую інші країни – ніхто не був готовий приймати в себе таку кількість вимушених мігрантів, які самі не знають, як надовго вони тут. Чи назавжди.

Депресія

І коли настав період, у який всі вже мали хоч трохи звикнути до нових умов, я вже впевнено перейшла на стадію депресії, бо статус біженки, мабуть, найсильніше ламав психіку,  сталося непередбачуване. Мої діти змінилися. Я не могла дати ради своїм «золотим» дітям. Хіба шо головою об стіну не билася, хоча можливо і билася – на стадії депресії мало що пам’ятаєш. Своїми переживаннями поділилася з подругою. І через пару днів вона прислала мені статтю. Пункт за пунктом там були описані дитячі негативні реакції на вимушену еміграцію. Я прозрівала, бо пункт за пунктом була описана поведінка моїх дітей. А що я хотіла, якщо сама не могла впоратися зі своїм психологічним станом? Якщо емоційні гойдалки хитали з такою силою, що мені здавалося я не втримаюся і влечу у прірву? Що я в такому стані могла очікувати від малих дітей? У багатьох почала яскраво проявлятися психосоматика – сіпалось око, проявлялись давні недуги, з’являлась алергія, якої раніше не було.

Прийняття

Стадія прийняття до мене прийшла, коли ми повернулись в Україну. Я ожила, коли повернулась до улюбленої роботи. Діти ожили, повернувшись у звичне середовище. Бо навіть мова, якою розмовляють діти на майданчику, улюблена ложка і подушка мали значення. Мабуть, це було не зовсім безпечно – повертатися в Україну. Дехто вважає, що не зовсім логічно і розумно. Але ж діти адаптуються. І ми якось із ними. Для мене найважливіше – не покладати відповідальність на дітей у рішеннях, що стосуються безпеки. Ця ноша їм дуже тяжка. І пам’ятати, хто дорослий, а хто дитина, і хто має адаптуватися першим. Це не завжди вдається (доросле життя – воно таке), але я ставлю себе на місце дітей… Принаймні стараюсь.

Матеріал створений за участі CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції