Нещодавно я побувала у школі, де директором у свій час був батько нашого легендарного земляка В’ячеслава Чорновола. Все там ще «дихає» і «живе»…

І стіни з плакатами, і неймовірне фортепіано, і гарні сучасні вікна, і вазони… і пригадались відразу акції жителів села проти закриття школи… (світлина із сайту «ПроВсе»).

Нині там нові мешканці… і панує атмосфера не освітнього процесу, а дух виживання…

Там живуть переселенці. Умови створені належні: є ліжка, ковдри, побутова техніка. Все є, але от немає відчуття у тих людей домівки…

Та й важко, мабуть, назвати домом клас, де живе три покоління сім’ї (дід із бабою, донька з зятем та двійко діток (хлопчик і дівчинка 5−6 років)…

І люди дякують за цей прихисток, бо від їхнього дому вже нічого не залишилось… і люди дякують за допомогу звідусіль і від держави…

Але в мене на душі й досі шкребе від побаченого, бо у школі таки мають вчитися діти…

Ви скажете, що їх немає вже у селі, і це дуже дорого утримувати такі заклади…

Так, я бачила багато порожніх шкіл у наших селах, але ж і не годяться вони для проживання, будьмо відвертими…

Маємо ще багато над чим працювати.