Письменники Шевченкового краю зібралися на чергове своє засідання вже… у новому своєму приміщенні. Учасники зібрання з інтересом оглядали нове помешкання, подумки аналізуючи його і плюси, і мінуси. Бо і плюси, і мінуси були у наявності.
Але почалося засідання і його тематика змусила усіх зосередитися. Бо у листопаді 2017-го – 45-річчя обласної організації письменницької спілки. І вже перші хвилини зібрання нагадали присутнім, що нині – час для несподіваних рішень, час для сміливих ідей… І смілива ідея була – провести згадане вище святкування… у Каневі! У музеї великого Тараса…
З одного боку – ніби крок назад… повертаємося до власних духовних витоків. З іншого боку – крок у майбутнє. Бо нічого подібного у власній історії черкаські спілчани пригадати не можуть.
І ще одне повідомлення вразило: Василю Дергачу нині – 90! І треба привітати з ювілеєм поета-земляка. І в цю мить стільки пригадалося, стільки передумалося.
Це ж саме він, Василь Дергач, ще у дев’яності, давав мені рекомендацію для вступу до спілки. Потім уже за плином літ і сам звернувся до мене з пропозицією написати передмову до однієї з своїх книг. І я був радий прилучитися до процесу видання книги старшого колеги-спілчанина.
Згадується і один з ювілеїв поета, де його вітала і письменницька делегація колег-черкащан – Григорій Білоус (а його вже серед нас нема…), Іван Дубінін і автор цих рядків. Були любителі поезії, місцеві літератори. Василь Дергач тихо і схвильовано читав свіжонаписані вірші. І ось тоді і подумалося: ось вона – висока місія поета… Бути серед народу! Зігрівати серця читачів щирими і теплими словами, зігрітими власним серцем.
Висували поета і на літературні премії, але недостойна мишача метушня, що частенько виникає навколо «преміальних» питань, так і не дозволила поету бути відзначеним. І це уже не вперше переконало мене у тому, що бути рядовим поезії – честь набагато вища усіх і заслужених, і не заслужених лауреатств!
Бути поетом на Звенигородщині (а це земля – з особливою аурою!), у Ватутіному, це і почесно, і нелегко. Бо більшість колег-спілчан у «обласних» Черкасах. Але ж відомо: чим важча духовна ноша, тим почесніше її нести! А буваючи на спілчанських засіданнях у Черкасах, поет завжди спрагло тягнувся до колег-спілчан, чутливо відчуваючи їхнє взаємне тяжіння.
І що цікаво: творчо реалізуватися поету удавалося у різних напрямках – переглядаєш книги когось з композиторів Шевченкового краю і читаєш… пісня на вірш Василя Дергача. Береш до рук таке цікаве видання, як «Перепустка в безсмертя. Антологія гумору Черкащини» (2005р.), і бачиш, що серед інших сміхотворців Черкащини… ну, кого б ви думали… звичайно ж, Василя Дергача! Та і у прозі митцю вдалося розкрити дуже непрості сторінки української історії. І сценарії серед його творчого доробку є. Ну, фільмів ще нема… Але наш кінематограф так стрімко оживає, так швидко набирає обертів, що віриться – фільми на основі і романів, і сценаріїв Василя Дергача – ще будуть!
І все ж при усьому розмаїтті творчих звершень нашого земляка насамперед сприймаєш його – як поета! І у перших його віршах, і у поезіях подальших є якась особлива, своя, ні в кого не позичена задушевність і дзвінка народнопісенна співучість, що не може не хвилювати читача і яка не забувається. Бо щирість – це річ нерозмінна ні на літа, ні на зміни у політичній риториці.
А завершити хотів би власним віршем, віршем про високу і нелегку долю поета… Чому саме про це?! Бо доля поета невіддільна від долі народу! Якщо це і справді поет.
* * *
І біль, і цвіт, і сумнів, і епоха!
І мить… якій чи скажеш – зупинись.
Мрійлива даль… Тополі край дороги!
П’янке кипіння золотих пшениць…
Митець, буває, рад і мідякові,
Але ж зате… він все ж – духовно Крез!
Бо ожива у зболеному слові –
І спалах крил, і синій вир небес!
А слово з поетичної трибуни –
Це ж вогнище… а не тиха свіча!
Поет… ну, що ж… і в дев’яносто – юний!
Хоч це, на жаль, не кожен поміча.
