Закінчення. Початок у попередній публікації
Підземні коні Жашкова
«І брат Соловейків злодій: украв сивого вола у Кайдаша та й загнав на злодійський ярмарок у Жашків», – лаялася баба Параска словом нашого земляка Івана Нечуя-Левицького в одному з його найвідоміших творів.
Що ж то за жашківське торжище? Про нього у своїй книзі спогадів пише відома авторка-краєзнавиця Докія Гуменна, яка тут народилася, а пізніше, аж до глибокої старості, мешкала у Нью-Йорку. «Найбільше славився Жашків кінською торговицею. Коней сюди привозили аж із Туреччини, звідусюди прибували покупці з грішми більшого калібру. Були спеціальні гендлярі кіньми, що звалися ліверанти. Вони вміли продати з вадами. А крім того, треба обачним бути, бо продавалися тут і крадені коні. Існувала навіть приказка: «Не бери жінки в Києві, не купуй коня в Жашкові».
Коли містечко потерпає від паводків і вода утворює вирви, на 2–3 метровій глибині легко розпізнаються широкі ходи правильної форми: без сумнівів – справа рук людських. Звідки вони, ці облюбовані конокрадами підземелля, в яких із цікавості вже побувало чимало місцевого люду і до яких немає ані найменшого діла офіційній науці, а комунальники їх люто проклинають?
Одні бачать у шахтах залишки фортифікаційних споруд літописного міста Торчеська, інші пов’язують появу підземель із наслідками Дрижипільської битви 1655 року – мовляв, пражашківцям не залишалося нічого ліпшого, як ховатися від поневолювачів на глибині. Ось так, печерка до печерки… Загалом версії не є взаємозаперечними, а ймовірно – їх ще більше, адже тут знаходили срібні та золоті прикраси, старовинну зброю, кістяки людей, тварин і навіть цілий склад дореволюційного вина. Виявляли також зразки «наскельного живопису» – на одній із глиняних стін містилося рельєфне зображення воза, запряженого волами та коней. Мав чоловік час і натхнення…
Нерідко підземелля опоетизовано називають «німими свідками» такої-то там епохи. У жашківців із цього приводу власна думка: ніякі вони не «німі». Подеколи їхні чорні пащі гучно поглинають чималі реальні об’єкти: можуть півхати, можуть кілька десятків метрів дороги. І щоб «заткнути» їх, влада застосовує найпримітивніші методи: кілька самоскидів землі, зверху – асфальт, і «не галасуй, епохо!»
Сталося так і в червні 1995 року, коли у провалля, що раптово утворилося за якихось 5 метрів від податкової інспекції, засипали понад 100 тонн шроту і глини. І тоді місцевий історик Михайло Дейнеко, немолодий вже чоловік, утративши надію на допомогу у вивченні підземель із боку «офіційних археологів», взявся до справи самотужки. Михайло Григорович завів зошита, в якому зафіксував усі відомі місця провалів, опитав земляків, у кого в садибі сталася така халепа, сам багато разів проникав у нетрі. В результаті його вимушене дигерство дозволило з’ясувати, що найчастіше ходи розташовані на глибині 3–4 метрів, а їхня висота та ширина справді дозволяли рухатися підземеллям поряд із конем.
Як давно науковцям відомо про широкоформатну жашківську підземність? Та купу літ. Ще років 85 тому їй знайшли практичне застосування: у найбільшу штольню почали звалювати туші свійських тварин. Могильник помстився: трупна отрута потрапила у підземні води, а з ними – у шлунки містян. Про те, що сталося згодом, краще не згадувати.
Уже давно не божевільні часи людей у шкірянках із маузерами, а незалежні й майже європейські. Та підземелля, які б озолотили будь-яке містечко на Заході, окрім працівників місцевого музею, нікому не цікаві. Хіба журналісти раз на кілька років укотре констатують, що «Жашків провалюється під землю».
ВРІЗ В. Криворучко з вулиці Боженка: «На нашому городі, де стояв туалет, утворилося провалля глибиною метрів чотири, а згодом з’явилося ще одне, тільки ширше. Я з батьком спускався туди, взявши ліхтар типу \”летюча миша\”. Ширина печери була не менше чотирьох метрів, висота – більше трьох, склепіння овальне. Далеко не йшли, бо не вистачало кисню. Але й цього було достатньо, щоб виявити знахідки: це був зітлілий віз, а біля нього скелет коня і людини. Були в мене і вдаліші знахідки в цих печерах: одного разу знайшов три золоті перстні. А мій сусід – срібний посуд» («Нова Доба» від 6 лютого 2001 року).
Нотатки Олексія Бобринського
Кілька років тому у Смілі працівники газового господарства, прокладаючи труби під землею, що називається – вперлися у цегляну стіну. Термінові розкопки разом із археологами виявили, що під двометровим шаром грунту знаходиться кілька арок, об’єднаних склепіннями, з колоною посередині. Збереглися фрагменти підлоги, вкритої якісним кахлем.
Про цю знахідку йшлося у місцевій пресі і, відверто кажучи, автори трохи поквапилися з висновками щодо її давності: оскільки з ХVІІ століття Сміла вважається чималим торгівельним центром, то й «копачів» шукали серед оточення Станіслава Конецпольського, Тимоша Хмельницького, Данила Виговського і Ксаверія Любомирського. Насправді ж підвал років на 150, а то й 200, «молодший». І в тому не дозволяє сумніватися та ж таки плитка на підлозі та цегла з характерними клеймами.
Але зі Смілою й справді пов’язано чимало підземних таємниць. Чи не першим спробував до них докопатися Олексій Бобринський (не родоначальник «смілянської гілки роду, онук Катерини ІІ і князя Орлова, а вже їх нащадок, який помер 1927 року). Він був переконаний, що смілянські підземелля залишилися від зруйнованого гайдамаками у 1768 році польського замку ХVІ cтоліття.
Ось що писав граф-археолог у своїй праці «Кургани та випадкові знахідки біля Сміли» у 1897 році.
«Підземні ходи та печери у містечку й на околицях – не така вже й випадковість. Наприклад, мені відомі великі підземні ходи та печери поблизу Виноградського (Успенського) монастиря. Виявлено також підземний хід біля села Гречанівка (Новокняжа) у шести верстах від Сміли. Врешті, існує велике підземне сполучення між містечком та Юровою горою. Цей хід можна було бачити у 1840-х роках прямо посеред Сміли. До нього можна було забратися і вільно ходити на безпечну відстань.
До того ж, підземних галерей під Смілою багато. Особливо цікаво, на мою думку, дослідити їх на місці старого замчища. Саме про цей замок, який розташований при злитті річок Тясмина та Ірдинки, йдеться у Івана Фундуклея (адміністратор, громадський діяч, київський цивільний губернатор, допоміг видати низку праць про минувшину київських земель, – прим. авт.) Він, тобто замок, виділяється своїми високими валами. Початок його приписують полякам і зараховують до ХVІ століття. Гайдамаки зруйнували його у 1768 році. Тепер на цьому земельному обширі римо-католицьке кладовище».
Чиновницькі потуги відкрити смілянські підземні ходи для туристів тривають рівно 10 років. Кинулися, коли 2007–2008 років середмістя почало активно забудовуватися новомодними бутиками, салонами краси, ТРЦ та подібною архітектурою нашого часу, фінансованою приватним капіталом. Але тоді бізнес класично «заткнув рота» не те що посадовцям, але й декому з дослідників смілянської минувшини, які раптом заявили, що ніяких підземель не існує, хоча до цього стверджували протилежне. Утім, у «заявах про наміри» наше чиновництво невтомне. Ось і в березні 2018-го секретар Смілянської міськради Костянтин Синьогуб розповів, що у Смілі будуть розвивати туризм, а його «родзинкою» стануть підземні маршрути, треба їх лише знайти й реставрувати. Ну що ж, можливо цього разу, – вже ніхто й не пам’ятає з якої спроби, – щось подібне вдасться.
А комунальники проти
У 2009 та 2010 роках, тобто майже одночасно, підземні ходи виявили у Монастирищі та в Катеринополі. У другому випадку земля провалилася біля входу до крамниці в самісінькому центрі містечка, але… Але оскільки несподіване «відкриття глибин» трапилося напередодні відзначення 65-річчя Перемоги і аж ніяк не вписувалося у передсвяткові пейзажі, провалля швиденько засипали. На глибині близько трьох метрів очевидці побачили лише склепіння, яке кудись вело. На цьому – все. Можливо – до нових подібних випадків, а тоді вже й науковці встигнуть щось сказати.
Із Монастирищем усе складніше. Насправді дослідження його підземель розпочалося ще у 1980-ті під час будівництва нового корпусу місцевого машинобудівного заводу. Потім катакомби виявили при зведенні житлової дев’ятиповерхівки. Справжні, високі і широкі, аж на пару підвод. А загалом більші чи менші входи в минуле відкриваються у Монастирищі часто, і здебільшого на вулицях Миру та Суворова. Та для райцентру це проблема, а не привід досліджень історії. Загалом – знайома ситуація. До слова, нещодавно вона стала актуальною і для Тального.
Підготував Борис Юхно
Олексій Олександрович Бобринський (1852–1927), представник третього покоління «смілянської гілки» роду Бобринських. Державний і громадський діяч, депутат ІІІ Державної думи, мировий суддя Черкаського повіту, став також відомим дослідником старожитностей і артефактів. Його знають як науковця-археолога, голову Імператорської Археологічної Комісії, одного з фундаторів Київського історичного музею. Він вів розкопки місцевих курганів, кілька сотень знахідок Бобринського було передано до Київського історичного музею, чимало перебувають у закордонних державних та приватних колекціях.
