Сало

Лев Хмельковський, RSS,
Дата: 3-09-2018, 10:22

ІСТОРІЯ
Спомин про сало


24 травня 1948 року Мусій Фесак, якого доля привела до США, записав до свого щоденника: «Коли ми повернулися до готелю, то дружина вже чекала з готовим обідом. Їли, аж мило було подивитися, як смачно все з’їдаємо. Щоб був там тутешній чоловік, то напевно не повірив би, що ми все це з’їли. Всього багато. Таке враження було в 1939 році, коли прийшли в Польщу більшовики. Як вони брали ковбасу не по одному чи два кілограми, а по 10 кілограмів. Купували й усе інше, що попадало під руки. Так і ми, хто тепер приїхав до Америки, робимо це тут. Усі мають повні торби, зразу видно, що це новоприбулі з Европи несуть закупки. В Европі робітник не міг стільки купити за свій заробіток. Тут сала ніхто не бере, тільки ті, що приїхали, то ще купують, але і то вже не хотять його їсти. Але як пригадаєш, що колись, якби було це сало, то вже нічого іншого не хотілося б, бо бракувало навіть картоплі».

Цей запис повернув мою пам’ять до 1952 року. Так багато сала я ще не мав. Кусень сала був такий великий, що я навіть боявся до нього доторкнутися. Сало поклала до моєї торби директорка дитячого будинку Зінаїда Григорівна, коли виряджала мене до Кам’янця-Подільського. До торби вона поклала нову сорочку і свідоцтво про неповну середню освіту.

Того літа семирічну школу закінчили 16 вихованців Головчинецького спеціяльного дитячого будинку ім. Сталіна. Вісім хлопців і вісім дівчат. Хлопці йшли до індустріального технікуму. Дівчата – до педучилища. Усі – до Кам’янця. Мені до індустріального не можна. Моя мама була в Сибіру за 58-ою статтею. На 10 років. Я знайшов у довіднику залізничний технікум у Києві. На вулиці Стадіонній. Професія – технікум СЦБ. Тобто сигналізація, централізація і блокування. Я намовив мого приятеля таджика Віктора Бардаєва. Насправді він був Мансур, але ми тоді цього ще не знали. Його прийняли, а мої документи повернули. Мені не можна... Зінаїда Григорівна порозпитувала і знайшла у Кам’янці новий сільськогосподарський технікум, де вчили на бухгалтерів радгоспів. Зінаїда Григорівна дала мені сала і сорочку... Я мав поїхати і спробувати...

Потяг прийшов до Кам’янця з Проскурова пізно увечорі. Далі потяги не ходили - через Дністер ще не було мосту на Буковину. Біля двірця був невеликий парк і я ліг спати під деревом. Коли прокинувся, обіч сиділи сільські жінки, які почали мені дякувати, бо на залізниці швендяли хлопці з сиротинців і вони їх боялися. Жінки приїхали на базар. Я довго шукав технікум. Знайшов далеко за містом у радгоспі – навчальному комбінаті. Директор Смирнов узяв до рук мій зім’ятий в торбі атестат і задоволено посміхнувся – у мене були лише п’ятірки. Вчителька, яка сиділа обіч нього, іронічно сказала: «Мабуть, не вмів у Києві написати свою автобіографію?». Я заплакав. Я тоді був соромливий і часто плакав, коли до мене зверталися... Директор з докором подивився на вчительку і сказав, що я вже прийнятий до технікуму і можу приїздити на навчання.

Потяг ходив до Проскурова і решту 40 кілометрів я проїхав припадковою вантажівкою, яка везла дерев’яні колоди. Поблизу Меджибожа водій мене висадив. Водіям вантажівок не дозволяли брати пасажирів, але вони брали, знаючи, де стоїть міліція. Від Меджибожа до Головчинців я йшов високим берегом Південного Буга. Вже минув Меджибізьку фортецю, у якій діяв молокозавод, коли згадав про сало. Треба було його з’їсти. Я сів на траву, дістав сало і почав його гризти. При цьому пригадав, що вже мав подібну пригоду в попередньому дитячому будинку у Старокостянинові. У місті я мав багато знайомих і, йдучи з школи, відвідував їх з корисливою метою. Мені давали кусень хліба. Було що й посипаного цукром. У місті був голод і їсти на вулиці було небезпечно. Вихованцям не дозволяли виходити увечорі на вулиці, бо дітей ловили на м’ясо. Але й принести хліб до дитячого будинку я не міг – мене побили б ті старші вихованці, яким не вистачило б хліба. Вони були пірати. Йдучи порожнім базаром я став крадькома жувати хліб, але доїсти не встиг і заховав решту у сніг, щоб потім знайти.

Коли я це пригадав, то вирішив, що й рештки сала закопаю над Бугом, а потім знайду. Так і зробив. От сорочку я соромився віддати і вона довго лежала у моїй шафці, але близився час виїзду на навчання і вихователька знайшла і забрала сорочку.
Так багато сала я ще не мав. Кусень сала був такий великий, що я навіть боявся до нього доторкнутися. Сало поклала до моєї торби директорка дитячого будинку Зінаїда Григорівна, коли виряджала мене до Кам’янця-Подільського. До торби вона поклала нову сорочку і свідоцтво про неповну середню освіту.
Того літа семирічну школу закінчили 16 вихованців Головчинецького спеціяльного дитячого будинку ім. Сталіна. Вісім хлопців і вісім дівчат. Хлопці йшли до індустріального технікуму. Дівчата – до педучилища. Усі – до Кам’янця. Мені до індустріального не можна. Моя мама була в Сибіру за 58-ою статтею. На 10 років. Я знайшов у довіднику залізничний технікум у Києві. На вулиці Стадіонній. Професія – технікум СЦБ. Тобто сигналізація, централізація і блокування. Я намовив мого приятеля таджика Віктора Бардаєва. Насправді він був Мансур, але ми тоді цього ще не знали. Його прийняли, а мої документи повернули. Мені не можна... Зінаїда Григорівна порозпитувала і знайшла у Кам’янці новий сільськогосподарський технікум, де вчили на бухгалтерів радгоспів. Зінаїда Григорівна дала мені сала і сорочку... Я мав поїхати і спробувати...

Потяг прийшов до Кам’янця з Проскурова пізно увечорі. Далі потяги не ходили - через Дністер ще не було мосту на Буковину. Біля двірця був невеликий парк і я ліг спати під деревом. Коли прокинувся, обіч сиділи сільські жінки, які почали мені дякувати, бо на залізниці швендяли хлопці з сиротинців і вони їх боялися. Жінки приїхали на базар. Я довго шукав технікум. Знайшов далеко за містом у радгоспі – навчальному комбінаті. Директор Смирнов узяв до рук мій зім’ятий в торбі атестат і задоволено посміхнувся – у мене були лише п’ятірки. Вчителька, яка сиділа обіч нього, іронічно сказала: «Мабуть, не вмів у Києві написати свою автобіографію?». Я заплакав. Я тоді часто плакав, коли до мене зверталися... Директор з докором подивився на вчительку і сказав, що я вже прийнятий до технікуму і можу приїздити на навчання.

Потяг ходив до Проскурова і решту 40 кілометрів я проїхав припадковою вантажівкою, яка везла дерев’яні колоди. Поблизу Меджибожа водій мене висадив. Водіям вантажівок не дозволяли брати пасажирів, але вони брали, знаючи, де стоїть міліція. Від Меджибожа до Головчинців я йшов високим берегом Південного Буга. Вже минув Меджибізьку фортецю, у якій діяв молокозавод, коли згадав про сало. Треба було його з’їсти. Я сів на траву, дістав сало і почав його гризти. При цьому пригадав, що вже мав подібну пригоду в попередньому дитячому будинку у Старокостянинові. У місті я мав багато знайомих і, йдучи з школи, відвідував їх з корисливою метою. Мені давали кусень хліба. Було що й посипаного цукром. У місті був голод і їсти на вулиці було небезпечно. Вихованцям не дозволяли виходити увечорі на вулиці, бо дітей ловили на м’ясо. Але й принести хліб до дитячого будинку я не міг – мене побили б ті старші вихованці, яким не вистачило б хліба. Вони були пірати. Йдучи порожнім базаром я став крадькома жувати хліб, але доїсти не встиг і заховав решту у сніг, щоб потім знайти.

Коли я це пригадав, то вирішив, що й рештки сала закопаю над Бугом, а потім знайду. Так і зробив. От сорочку я соромився віддати і вона довго лежала у моїй тумбочці, але близився час виїзду на навчання і вихователька знайшла і забрала сорочку.

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода