Ніна Михайлівна все життя пропрацювала у школі. Вчила діток азам: як складати літери у слова, як гарно писати. Була доброю і мудрою. Знала, що її перші уроки для багатьох вирішують долю. Тому й хотілося у кожну дитину вкласти якомога більше і знань, і вмінь, і розуму, і доброти. Окрім уроків традиційних, Вчителька неабияк захоплювалася подорожами. Вона обов’язково ходила з дітьми у ліс, де разом збирали матеріали для подальших виробів; їздила у місцеві краєзнавчі та історичні музеї, куди дозволяли транспортні та батьківські можливості. Побувала зі школярами у багатьох містах колишнього Радянського Союзу. Проте одна подорож у неї так і лишилась лише у мріях…
…Улюбленою мелодією бабусі Ніни була музика з фільму «Довга дорога в дюнах». Весь час її тихенько наспівувала, слухала, якщо не платівку, то магнітофон. Під неї пекла, варила, шила… Ніхто ніколи й не запитував, чому. Дітям те було не в дивину, бо пам’ятали кіно з дитинства (це зараз фільм мало кому відомий через ідеологічні моменти, а раніше ж часто бачили по телевізору).
І дітям, й онуку вона співала колискову «За печкою сидит сверчок…» Малий підспівував і, коли став дорослішим, запитав, чому саме ці мелодії, чому ця пісня? І розказала баба Ніна про свою давню мрію…
…Максим виграв грант на навчання у Ризі. Йому там відразу не дуже сподобалось. Не вистачало отого нашого українського, душевного. Усе було чітко і якось беземоційно чи що. Але то було перше враження – згодом з усіма роззнайомився, багато дечого зрозумів про латвійців. А з викладачем історії здружився найбільше. Чому його так тягнуло до цього сивочолого чоловіка − дивина, але саме він став найближчим другом на роки навчання. Щось було в ньому рідне. Якось Юріс промухигав знайому з дитинства мелодію, і хлопцю все стало зрозумілим.
Далі – більше. Максим розвідав, що його вчитель самотній. «Як і бабуся, − враз шурхнула думка, − а як вони схожі!» І в нього виникла неймовірна ідея!
…Їй було 67. Вона йшла у білій сукні і вдивлялася у блакить прибалтійського неба, приємно тішили темно-смарагдові хвилі Ризької затоки… Усе життя мріяла тут пройти! Але хто міг уявити, що буде тут у такому віці та йтиме зараз не сама?.. Глянула в очі Юріса – барвінкові й такі ніжні… Він усміхнувся, лагідно обійняв, поцілував, знову взяв за руку, і вони далі пішли берегом. Спокійні, щасливі… У їхній головах лунав саксофон, скрипки. І давно знайомі ноти у своєму ніжному шепоті зачаровували, як і раніше.
Макс дивився їм услід: «Треба таки знову подивитися те старе кіно. Музику ту неймовірну послухати…Вона допомагає знайти своє щастя…»
P.S.: «Коли писала цю колонку редактора, знайшла в Інтернеті цікаву історію. Її розповіла виконавиця головної ролі Ліліта Озоліня.
Пам’ятаєте хлопчика-сина головної героїні Марти? Для зйомок запрошували багатьох мам із дітками, але ті відмовлялися через жахливі умови на знімальному майданчику – суцільні протяги. І тоді дитину привезли з дитячого будинку. Акторка брала його на руки й не могла стримати почуттів. Тоді сталося справжнє диво: просто під час зйомок знайшлася жіночка, яка вирішила всиновити хлопчика. Той виріс хорошою людиною. «Навіть заради того, що одна дитина стала щасливою, варто було знімати цей фільм», − зазначає Ліліта.
А ви, шановні читачі, стаєте свідками того, що «Довга дорога в дюнах» і прекрасна музика з фільму відіграли дивовижну роль у долі ще двох людей.
Такі от цікаві й казкові історії ми привозимо з відряджень. Їх, звісно, значно менше, ніж проблемних та кримінальних, але вони так зігрівають душу!
Любові всім нам! Вірте у те, що мрії здійснюються!
