«Весь світ – театр, а люди в ньому – актори», – сказав колись один із найвідоміших драматургів усіх часів Вільям Шекспір. Ця думка й досі не втратила актуальності. У день Міжнародного дня театру «Нова Доба» звернулася до самих служителів Мельпомени із запитанням, чи справді це так і чому. Також нам вдалося дізнатися, чим живе сьогодні театр, які успіхи та труднощі має. Про це – в сьогоднішньому матеріалі.
– Театр – скрізь! На вулиці, в автобусі, в офісі. Там, де є люди, там є і гра. Люди навіть не помічають, що вони грають. Але вони роблять це! І часто дуже вдало, – ділиться своїми роздумами відомий черкаський актор Олег Телятник. – Особливо зараз, коли емоції напружені, рівень гри часто на дуже високому рівні, і нерідко люди не вміють контролювати цей процес. Саме тут на допомогу й приходить театр. На мою думку, він потрібен людям для того, щоб подивитися на себе збоку, щоб навчитися контролювати свою поведінку, свої емоції, щоб зуміти оволодіти ситуацією, відтвореною на сцені, коли вона стане реальною у їхньому житті.
Згоріла лише будівля
Черкащина здавна відома як край, де люблять і шанують театр. Як свідчить історія, театральне життя області розпочалось 1897 року в Золотоноші відкриттям театру у приміщенні чайної, а в 1904 році театральний гурток створили в Умані. У 1920 році в Черкасах розпочав роботу колектив драматичного театру імені Івана Франка, першою виставою якого 1921 року стала комедія Миколи Гоголя «Ревізор».
Після того були роки й роки розвитку театру в області, про які сказано й писано немало. Особливий період у житті театралів розпочався після того, як вони втратили своє основне приміщення. Нині театр в області діє і продовжує розвиватися, хоча й у дещо іншому форматі.
– Обласний театр вже чотири роки не можуть відбудувати, самостійні театральні проекти, не отримуючи особливої підтримки ні влади, ні меценатів, дуже швидко від безсилля припиняють існування, – розповідає адміністратор проекту «Майстерня Актуальної Творчості» Ольга Квятковська. – Театр-студія «PROtest» під мистецьким керівництвом Сергія Проскурні свою прем’єрну виставу режисера Сашка Демешка «TheZooStory» представила на розсуд глядачів 30 вересня 2016 року. Театр-студію власноруч облаштовували Сашко Демешко, Павло Гончаров, Микола Зайнчківський з допомогою друзів та однодумців, які щиро прагнули створити вільний мистецький протір у Черкасах. Дитяча музична інтерактивна казка «Пан Сирник і різдвяний пампушок» режисера-постановника Павла Гончарова наробила значного розголосу, збираючи аншлаги та додаючи популярності «PROtest\’у».
9 квітня 2017 року черкаські театрали мали нагоду познайомитися з новою мистецькою формою – «Майстерня Актуальної Творчості» («МАТ»), завітавши до Черкаського краєзнавчого музею на показ акторської імпровізації за мотивами зарубіжних авторів «Гамлет і Джульєтта».
У просторі «Майстерні Актуальної Творчості» глядачі переглянули виставу «Хто крайній» від проекту «Театр на Двох» (Максим Рижевол і Олег Телятник) та моновиставу «Думки вголос» Олега Телятника.
Минулоріч засновник «МАТу» Павло Гончаров за підтримки департаменту освіти і гуманітарної політики Черкаської міської ради втілив на театральній сцені повість Всеволода Нестайка «Чарівне дзеркальце, або Незнайомка з країни сонячних зайчиків». Музична пригодницька казка «Чарівне дзеркальце» стала справжнім родинним святом, об’єднавши навколо театрального мистецтва і дітей, і дорослих, тим паче, що у виставі поруч із професійними акторами грали талановиті черкаські дітлахи. Наразі Павло Гончаров має безліч ідей для нових театральних звершень, але без фінансової підтримки «Майстерня Актуальної Творчості» не має змоги їх реалізувати.
Ляльки з людськими душами
Один із найвідоміших театральних гуртів об’єднав під своїм дахом Черкаський театр ляльок. Закладу у 2015 році виповнилося 50 років. Із 1965 по 1970 він працював як самодіяльний, тоді саме формувалися колективи без державних наказів.
– У 70-ті роки на державному рівні ухвалили рішення про те, щоб створити лялькові театри у багатьох обласних центрах. Відтоді театр ляльок у Черкасах підпорядкований державі. Вона й виділила те приміщення, в якому ми зараз працюємо, – розповідає директор Черкаського академічного театру ляльок, заслужений працівник культури Любов Величко. – Це хата лісника, яку той будував для своєї сім’ї, будівлі більше як 180 років. Вона дерев’яна і лишилася донині майже без змін. Тільки перший поверх пішов у землю – тепер він цокольний, напівпідвальний, а той, що слугував другим, – зараз перший. Ніяких даних про лісників дім в архівах немає, про нього знають лише звичайні люди, краєзнавці й дослідники.
Любов Величко очолює Черкаський театр ляльок уже 16 років. Каже, що за цей час зробили залу для виступів, якої досі не було: актори лише виїжджали з виставами у школи й садочки, часом для виступів винаймали Будинок учителя. Зробили залу 2003 року, вона невелика, бо спочатку планували її для репетицій. Уміщує близько 80 дітей, дорослих – не більше ніж 50. Тоді ж зробили сцену, подбали про освітлення (воно важливе для гри кольорів під час вистави) й озвучування, щоб мати повноцінний театр.
З новою залою почалося нове життя театру ляльок. Нині він обслуговує Черкаси й усю область. У театрі працює 58 осіб, 15 із них – актори. Усі вони здобули вищу освіту в університетах Києва й Харкова. Є в театрі люди, що працюють тут понад 40 років – відтоді, як закінчили Дніпропетровський театральний коледж. Звісно, вже й на інших посадах, але не зраджують улюбленій справі.
– За рік актори дають понад 600 вистав, щодня – по 2–3 виїзні, – пояснює директорка. – Театр працює без упину. Так і має бути, адже ми працюємо для дітей і прагнемо показати їм дещо важливе, пробуджуючи любов до батьківщини, до своїх близьких і до навколишнього світу. Саме тому в репертуарі для дітей – 25 вистав переважно навчально-виховного спрямування.
Черкаський театр ляльок має ексклюзивне вбрання для вистав. Звісно, шикарні костюми, що їх створює художниця Каріна Чепурна, чимало коштують, але хіба не так має бути? Бо дітей, як каже Любов Величко, варто привчати й до естетики. Тим паче, що це – естетика національна.
Ляльковий театр діє і як благодійна організація – в онковідділеннях, у школах-інтернатах, зокрема, в Чигирині і в Смілі, в Черкаському обласному спеціалізованому будинку дитини. Адже, за словами Любові Григорівни, не всі мають змогу заплатити. У театру є, так би мовити, свої підопічні – діти з Михайлівської школи-інтернату Кам’янського району, яких театрали обслуговують безкоштовно: черкаські актори їдуть із виставами до них або навпаки – діти приїздять до театру.
У 2010 році черкаський театр ляльок започаткував показовий фестиваль «Мереживо казкове». Починали на добровільних началах, за сприяння колег – до Черкас приїздили колективи з інших міст. Цього року фестиваль відбудеться вп’яте, тепер – уже за підтримки держави. Тому театр щиро дякує і держадміністрації, і департаменту культури за те, що не стоять осторонь і підтримують цей захід.
У 2015 році черкаський театр ляльок один із перших побував на Луганщині, де два тижні давав вистави на підконтрольній території. Наші актори зізнаються, що були вражені: при тому, що в Луганська є свій театр ляльок, місцеві діти побачили його вперше! Любов Величко каже, що там працюють хороші люди, талановиті актори, але їм, певно, має бути соромно за те, що залишилися «по той бік» і за те, що не дарували свято маленьким глядачам.
Любов Григорівна зізнається, що нині ставлення керівних установ й освітніх закладів до самого театру змінилося. На щастя, вони побачили, що театр – це та одиниця, яка виховує дітей і хоче щось змінити на краще. Бо було й таке, що до черкаського театру ляльок просто не пускали дітей чи місцевих акторів подекуди не хотіли бачити на гастролях.
– За останні 10 років ми намагалися покращити стан приміщення театру за ті кошти, що нам виділяли, – розповідає директорка. – Зокрема, подбали про транспорт, бо щойно я очолила театр, ми мали автобуси, що губили колеса, брали чимало пального й весь час потребували ремонту… І от зараз я вдячна державі за те, що цього року нам таки виділили 1,5 мільйона гривень на купівлю нового транспорту для театру.
Так, держава забезпечує ляльковий театр енергоносіями і зарплатнею. Але ця платня насправді низька. За словами Любові Величко, театрали йдуть на пенсію уже через 25 років, адже мають проблеми зі здоров’ям через те, що працюють на колінах, тримають ляльки на витягнутих руках…
Директорка каже, що хотіла би втілити велику мрію – створити справжній ляльковий театр, який мають інші області в Україні, – з просторою залою, садом, дитячим кафе. Це дало б змогу батькам влаштовувати повноцінний відпочинок з ігровою програмою для маленьких глядачів. Належне фінансування потрібне театру ляльок і для облаштування роздягальні та встановлення монітора.
Насамкінець Любов Величко пригадала давню зустріч із поважною людиною, з якою мала розмову про театр. Добрий знайомий виріс у селі й не забув той день, як до них приїхав театр ляльок. Каже, що до цього були з виставами й інші колективи, але на все життя він запам’ятав саме першу казкову виставу лялькового театру.
– Це свідчить про те, що ми і в дорослому віці залишаємося дітьми, – каже Любов Григорівна, – і нам хочеться поринути в казку, не викидати її з душі, а повсякчас повертатися до неї. Адже казка багато чого нас навчає – добра, любові, подяки, взаєморозуміння. А ще – дарує нам трохи радості й відволікає від буденних проблем.
Талановите майбутнє черкаських театралів
Особливе місце серед театралів Черкас посідають юні актори. Таких можна зустріти аж у двох гуртках Черкаського Центру дитячої та юнацької творчості.
Зразковий дитячий музичний театр «Ліра» продовжує традиції музично-драматичного жанру, закладені в цьому творчому об’єднанні ще
1984 року. Дитяча оперна студія переросла в дитячий музичний театр.
– Театр працює в жанрі музичної постановки – мюзиклу, де дія побудована на співах, танцях та яскравій акторській грі, – розповідає режисер зразкового дитячого музичного театру «Ліра» Каріна Соломаха. – Актори в театрі – звичайні діти різного віку (від 5 до 14 років). Всі вони відвідують заняття за трьома основними напрямками: вокал, хореографія та акторська майстерність. На заняттях кваліфіковані та доброзичливі педагоги намагаються розкрити та розвинути творчі нахили, вміння і здібності своїх вихованців. А їх у театрі 60 осіб! Неодноразові учасники і переможці дитячих театральних конкурсів та фестивалів різного рівня, вихованці театру постійно удосконалюють свою майстерність.
У репертуарі музичного театру «Ліра» в різні роки були такі казкові постановки: «Попелюшка», «Снігова королева», «12 місяців», «Коза-дереза», «Ухті-тухті», «Життя, осяяне коханням», «Русалонька», «Зоряні пригоди на планеті Туамі», «Чарівна квітка», «Кицин дім», «Изумрудный город» та інші.
Зразковий дитячий музичний театр «Ліра» нагороджений Почесною грамотою управління культури Черкаської облдержадміністрації та Почесною грамотою Міністерства освіти України. Неодноразово підтверджував почесне звання «Зразковий» (2004, 2009, 2014).
Не менш талановиті діти відвідують зразковий молодіжний театр-студію «Сучасник». Його створили у 2001 році, і відтоді театр працює над постановками, що розраховані на сучасного глядача.
– У виборі п’єс враховують інтереси і смаки вихованців, адже їхня думка є важливою для керівника, бо саме вони є носіями сучасної культури серед своїх однолітків, саме вони – актори, – говорить керівник зразкового молодіжного театр-студії «Сучасник» Ганна Борона. – Нині в репертуарі театру понад 10 вистав (для старших – «А зори здесьтихие» (за В. Биковим), «Планета людей» (за Антуаном де Сент-Екзюпері), «Перші гулі» (за С. Васильченком), для молодших – «Фізкультура для Баби Яги», «Рожевий бантик» тощо). Жодне Новорічне свято не проходить без веселої казкової інтермедії від театру, участь у якій беруть усі юні актори.
Багатьом вихованцям театр допоміг знайти себе, свій шлях у житті, адже учасники «Сучасника» вступають до театральних вишів і стають професійними акторами. Театр «Сучасник» завжди рухається вперед, не зупиняється на досягнутому, бере активну участь у різноманітних фестивалях та конкурсах: він є дипломантом конкурсів театрального мистецтва у м. Прилуки, Дніпропетровську, Харкові, Очакові тощо.
* * *
Про театр можна говорити довго і натхненно, але вмістити все це в одному матеріалі, на жаль, не можливо. На завершення хотілося б підбити підсумки всього сказаного. І, мабуть, зробити це найкраще вийде словами із розмови з Олегом Телятником, якою ми й розпочали цю статтю:
– Багатьох своїх героїв я беру просто з вулиці. Просто відтворюю на сцені манеру поведінки, стиль, інтонації тих людей, з якими ви зустрічаєтеся мало не щодня. Це живі люди і живі образи. Саме тому вважаю, що, як би не розвивався прогрес, які б засоби культурного відпочинку не вигадувало людство, театр існуватиме завжди, і завжди знайдуться ті, хто прийдуть подивитися на хорошу, професійну гру і ті, для кого така гра – це саме життя.
