БЛІЦ опитування
1. Про що Ви мріяли ці 23 роки?
2. Що за цей час сталося найважливішого?
3. Яку подію вважаєте найтрагічнішою?
4. Про що згадуєте з усмішкою?
1. Мрії про те, що ніколи не вживатиму алкогольні напої, не куритиму, а займатимуся спортом і чогось у житті досягну, зародилися в мене ще до незалежності. Повернення до мрії відбулося десь у 1998-у році, вже після розвалу Радянського Союзу. Я почав займатися громадською діяльністю, ходити до однієї з християнських церков. І зрозумів тоді, що життя справді можна змінити, якщо захочеш. Так і сталося: те, чого прагнув, здійснилося. Ще в училищі тривалий час займався легкою атлетикою. Зараз, через зайнятість, спорту приділяю не так багато часу, але любов до нього прищеплюю своїм дітям. І їм це в житті допомагає, й мені також.
Ще навчаючись у школі, чув, як говорили про якусь іншу Україну. Що вона має стати вільною, демократичною, європейською державою. Ще тоді з Західної України мені привозили жовто-блакитні значки. Через них мене викликали в сільраду, проводили роз’яснювальну роботу.
Коли був референдум про незалежність і з таким піднесенням казали, що Україна – це багата країна, то думав тоді, що раз вона така багата, то так би й повинна жити. Важко нині Україні, але вважаю, що ми все одно можемо жити краще. Але це повинна бути особиста відповідальність кожної людини. Тобто кожна людина мусить щось добре й корисне робити в своєму місті, районі, під’їзді, на вулиці. Іншого виходу я не бачу.
2. У незалежній Україні я одружився. Вважаю це дуже важливим і відповідальним кроком. Я батько трьох дітей. А ще взяв відповідальність за людей малозабезпечених і бездомних. Самі перебуваючи в складних життєвих обставинах, ми з дружиною взяли три¬літровий термос і почали підгодовувати людей біля автостанції в Чигирині. Це у нас знімало напругу, депресію. Ми побачили, що є люди, яким буває в житті ще гірше, і яким ми можемо допомогти. Допомагати ближньому – це, на мій погляд, завжди класно!
Найтрагічніша подія в особистому житті – це смерть матері моєї дружини, себто, моєї тещі. Це сталося так швидко й неочікувано. Я дуже переживав за свою дружину.
3. Найтрагічніша подія в країні – це те, що відбувається в ній зараз. Ніхто з українців (і я в тім числі) ніколи не думав, що в нас може бути війна з Росією. У мене багато було й залишається друзів у Росії. Наші думки й погляди на події різняться. Я не можу їх звинувачувати, бо вважаю, що це колотиться на державному рівні. Коли в інших країнах щось подібне відбувалося, українці зі співчуттям до цього ставилися. На жаль, не бачу співчуття від простих росіян. Бачу, як іде становлення України як нації, як держави. Люди починають більше усвідомлювати, якого вони роду-племені.
4. Мабуть те, як я починав свою громадську діяльність. Я не вмів зв’язати двох слів. По-перше, заїкався, по-друге, почавши речення, не міг його закінчити. Якось мені запропонували бути редактором газети в одному благодійному фонді. А я взагалі не знав, з якого боку до тієї газети підійти. На щастя, мені дали тямущу помічницю – зараз це моя дружина. Ми з усмішкою згадуємо ті часи. Ті, хто мене знає, пам’ятають, як воно було. Вони кажуть: «Ми навіть не хотіли про щось публічно в тебе запитувати, бо ти починав заїкатися й не міг завершити речення».
Тепер у мене з цим усе в нормі. Це була певна робота над собою. Переломний період настав у 2004-у році, коли я був представником одного з кандидатів у президенти. І тоді мене хотіли притиснути, провести зі мною виховну бесіду. Викликали в солідний кабінет і почали звинувачувати, лякати міліцією. І тоді в мене прорізався голос. Я почав відстоювати свою позицію, доводити свою правоту. Років через три чи чотири я зустрів того чоловіка, який проводив зі мною виховну бесіду. То я йому подякував за те, що він навчив мене говорити.
