– Ви чули, – прокотилося селом, – новий батюшка нашого Михайлика не пустив за вівтар і сидіти на сходах у церкві не дозволив? Бо не такий, як усі! Пішла баба Галька з онуком додому, плачучи…
Дивна історія народження нашого героя. Його мама, ніжна і сильна водночас, чомусь усім нагадувала ангела. Вона прийшла в цю родину здалеку – чорнобильська біда заслала її на чужину. І дівчина відразу принесла сюди багато світла і добра.
Коли була на шостому місяці вагітності, відчула біль у животі, тривожний біль. Світлана, за освітою медсестра, зрозуміла: щось коїться в її організмі недобре, хоча малесенький синочок, який постійно розмовляв із нею в думках, жодного занепокоєння не висловлював. «Серденько моє, що ж коїться? – мовила Світлана і швиденько зателефонувала чоловікові: – Сашо, мене потрібно відвезти в лікарню. Терміново. Дуже болить у животі. Я молюся Богу і чекаю тебе».
У районній лікарні страшенно обурилися. «Статистику малюкової смертності псує, приїхала тут із передчасними пологами, занадто передчасними, бо результат зрозумілий», – шепотілися між собою, а стурбованим батькам сказали, що треба везти породіллю на такому ранньому терміні до Черкас, нехай там народжує. Два дні (!!!) щось обстежували-радилися не зрозуміло з ким. Правда, покололи уколів. Світлана вже зробилася чорна від болю, А Сашко, не тямлячи себе, кричав: «Ну давайте вже їхати на Черкаси!!! Давайте хоч щось робити!!!»
– Тут не передчасні пологи, тут уже перитоніт! Маму рятувати треба!!! – констатували лікарі в обласній лікарні. Маму рятували, а дитинча поклали на сусідній операційний стіл. Навіть ніхто не глянув… Через дві години життя Світлани було в небезпеці. І тут спохватилися: а дитинча!!! До нього – а воно живе, ледь дихає… Відразу зробили штучну вениляцію легень й усе необхідне. Але перші години було втрачено…
Батьків прохали залишити маля в лікарні, відмовитися від нього. Говорили страшні речі: не житиме, не рухатиметься, не говоритиме… Але забрали!
У шість років Михайлик пішов! Зараз йому дванадцять. Він уміє сам себе обслуговувати, може пояснити, що хоче. Чого це вартувало його батькам, довго розповідати. Вони самовіддано постійно борються за свого синочка. Шукають нові ліки, нові методики. Старший синочок допомагає в усьому по дому. Сашко й Світлана відважилися на третю дитину і мають маленьку принцесу Ніку!
А Михайлик співає церковних пісень. Коли батьки вперше це почули, були здивовані: ніколи ж він не був у церкві, не чув таких мелодій. «Божа дитина», – сказала бабуся Галя й повела його до церкви.
Світло! Тут було мамине світло навколо! Михайлик його бачив, відчував. Ходив і так щиро радів усьому, що бачив навкруги. У сільській церкві запанувала тиша… жінки плакали, а батюшка пригорнув дитя до себе. Михайлик відчув ніжність і добро ще одного Ангела-охоронця…
Сьогодні ж бабуся йшла з церкви і плакала. Дитя не розуміло, що відбувається, чому не можна сидіти на стільчику чи на сходах, чому не можна стояти біля отої найкрасивішої картини, де мама з дитятком? Чому? Дивився з німим докором на бабусю. А баба Галя плакала, бо зрозуміла все. Ось тільки тепер, через скільки років, саме у цій ситуації вона осягнула слова свого старого батька на смертному одрі: «Ті прокльони, які сипалися на мене від помираючих людей, не минуть даром… не минуть. Хтось буде відповідати за мої страшні гріхи… Що ж я робив… Для чого? Як я міг…» І помер. Але слава про його звірства в роки голодомору жива. Навіки закарбувалася в генетичній пам’яті земляків. Ховали старого і шанованого почесного громадянина району, орденоносця з почестями, але чомусь ніхто не плакав…
– Прости, Мишку, прости…
Такої згорьованої бабусі дитинча ще не бачило. І з великого бажання її втішити сказало перше речення в своєму житті: «Все буде добре. Ангели з нами» – і побіг назустріч отцю Петру та своїй мамі, які, відчувши одночасно гострий біль, попри все приїхали цього дня до церкви.
