Мамська втома без декрету

Юлія Фомічова, RSS,
Дата: 21-11-2017, 09:29

Я втому фізично відчуваю. Мене починає нудити і паморочитися в голові. Врятувати може тільки кілька годин сну поспіль. Але це не так часто трапляється – дитина досі прокидається вночі. Буває, що часто.
Коли кладу її спати, думка тільки одна: тільки б не заснути разом із нею. Інколи засинаю. У холодному поту прокидаюсь під ранок. Згадую, скільки всього треба було написати-прочитати-надіслати. Піднімаюсь з-під теплої ковдри і сідаю за ноутбук. Навіть каву не роблю, бо рахую хвилини до її пробудження, прикидаючи, скільки встигну зробити.
От і зараз перша ночі. Очі вже заплющуються, і треба б піти попити чаю. Каву не п’ю уночі. Бо тоді в мене гарантованих п’ять годин без сну. А якщо встигну зробити роботу за три, тоді дуже шкодую, що ще пару годин провтикаю в стелю, поки засну.

Із чаєм підходжу до вікна. Довго сидіти в мене болить спина, тому стараюсь чергувати. З вікна я бачу одну з центральних площ міста. Люблю спостерігати за тим, хто також не спить. Але зрозуміти мене може тільки охоронець, який саме на обході в цей час – йому теж не можна спати, бо робота. Погляд падає на нігті – сьогодні всю нараду їх роздивлялась і думала, що от саме цього вечора точно приведу їх до ладу. Але цього вечора ми розбили світильник і довго визбирували скло, потім вечеряли, купалися, влаштовували поливалкові бої, гралися у м’ячик, малювали і бігали одна за одною з каталкою. Нам було весело. А тоді вона доооовго не могла заснути. Присипляючи її, я дивилась на гору не попрасованого прання. Мабуть, знову прийму рішення не прасувати. Це все час. А на прасування його в мене немає.
Я не знаю, чи буде коли-небудь якось по-іншому. Може, колись моє життя буде розміреним і спокійним. Але чи хочу я цього насправді? Мабуть, що ні. У моєму житті є те, що породжує наснагу. І коли я ледве несу ноги з офісу, думаючи, що коли сяду, то вже не встану, а доня весело починає ганятися за каштанами, граючи ними у футбол, я з радістю приєднуюсь. І регочу разом із нею. І от зараз – чи не дурна? Перша година ночі, зроблено тільки половину роботи, яку треба зробити до ранку, тіло вже два дні як не купане, а я всілася писати цей блог, наче він і справді комусь, крім мене самої, треба.

Буває, що від втоми хочеться плакати. Але смішно зізнатися – і це нема коли. Поки всю роботу переробиш, то вже не до сліз. А часом буває після годин нічної роботи нон-стоп слова так красиво ляжуть у рядки, що й заснути не можеш, лежиш і посміхаєшся, наче в тебе передозування натхненням.
А ще буває, що рука тягнеться до ноутбука, аби тільки його вимкнути. Бо дуже хочеться на рідне плече, в його обійми. І так до ранку або й вічність.
Бо що таке час? Тільки вимір того, чи приймаємо ми своє життя таким, як воно є, чи відкладаємо на потім. Пішла я пити свій чай…

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода