Американський письменник Тімоті Снайдер днями похвалився тим, що українські військові читають його книжки. «Найвища честь для автора – читач», – написав він у соцмережі. Написав українською.
Напередодні у фейсбуці з’явився пост французького президента Емануеля Макрона. «Ми будемо поруч із вами, ми будемо допомагати вам до перемоги, ми будемо разом, щоб побудувати справедливий і міцний мир. Розраховуйте на Францію та Європу», – йдеться у дописі. Написаному українською. Я навіть у чат подругам скинула цей допис: питаю, чи мені не здалося. Ні, не здалося.
Кількома місяцями раніше співробітник французького агентства розвитку ЗМІ і громадянського суспільства сказав мені, щоб я писала йому українською – бо він хоче практикувати мову. Я дивуюсь цьому щоразу. Нашу мову хочуть вчити іноземці! Вщипніть мене, бо я в це не вірю. Раніше була знайома лише з кількома волонтерами Корпусу миру, які перебували в Україні зі своїми місіями і вчили українську. Думаю, це був їхній обов’язок у межах цієї програми, але мені він здавався дивним. Навіщо вчити мову, якою говорить тільки один народ – і то не весь? Задля загального розвитку хіба що.
Українські біженці (може й не за статусом, а за суттю) після оформлення всіх необхідних документів (а іноді й до цього) починають вчити мову країни, в яку вони приїхали. Шукають курси. Інколи не одні. Часом вивчати мову їх зобов’язують. Без мови країни, в яку їх закинула доля, вони не зможуть працювати і повноцінно жити. У тій же Італії ти не можеш винайняти житло без офіційного контракту на роботу, а офіційно на роботу без знання італійської практично не беруть. І так – у більшості країн.
Українці отримали унікальну можливість брати приклад із інших країн – як плекати свою мову. Так, зовсім випадково я дізналася таке: у румунському місті Брашов, яке за якимось рейтингом вважається найкращим містом Румунії, є навчальні заклади, засновані трансильванськими саксами (німецькі колоністи в Румунії), яких у місті кілька сотень. Навчання в цих закладах абсолютно безплатне. Однак воно – повністю німецькомовне. Так вони поширюють свою мову у світі. Не кажучи вже про те, що всіх «біженців» з України німці зобов’язують у своїй країні вчити німецьку і варіант україномовної освіти навіть не розглядається. У мене у зв’язку з цим з’являються неприємні асоціації про гітлерівську теорію надлюдей. Але сподіваюсь, що це про фінансування поширення і бережливе ставлення до своєї мови.
Століттями росія так само наполегливо, як і свій «язик», нав’язувала міф про спорідненість російської і української мови. На отому переліку, який малювали нам у букварях, вичепивши кілька справді подібних слів у наших мовах, в принципі схожість і закінчується. Про багатство вілікава рускава вже давно складають меми, а мільйони переселенців помітили (помітила ж, сподіваюсь, не одна я?), що з чеською, білоруською і навіть польською значно більш схожа українська, ніж із російською.
Охоронець бібліотеки в Румунії, спостерігаючи, як моя доця позує для фото, каже, що вона супермодель, і потім у прагненні продемонструвати знання зрозумілої нам мови, називає її «дєвочка». Я йому пояснила, що ми з України, а не з росії, і українською вона «дівчинка». Він із десяток разів перепросив, що таке ляпнув, сказав, що він ні в якому разі не за росію, що він в курсі, що Україна – не росія, і разів 15 повторив слово «дівчинка», аби загладити свою провину. Маю надію, що він його запам’ятав. Хоча дівчинка, про яку він казав, і російськомовна, та і в принципі до російськомовних я толерантна. Але так само я за справедливість.
Нині українці є по всьому світу. Багато з них ніколи не повернуться до України. Багато з них україномовні й берегтимуть свою мову. І знайомитимуть із однією з найбільш милозвучних у світі мов інші народи. Українців поважають, із них беруть приклад («будь мужнім, як Україна»). Розуміти нашу мову для багатьох стає за честь. Україна і її мова заодно стають модними у всьому світі – і сподіваюсь, що ця мода не швидкоплинна.
З іншого боку, мова – це як індикатор. Мільйони українців по всьому світу кажуть, що Україна – не росія, що в України є своя мова. І так, це один із вагомих аргументів, чому ми маємо священне право на незалежність. Так склалося, що за останній рік ми з дітьми відвідали багацько країн. Найбільше їх замучує, що вони не говорять мовами інших дітей. Одного разу вони прибігли до мене і кажуть, що з ними хотіли гратися російськомовні діти, але вони від них втекли, бо не були впевнені, що то українці, а не росіяни. Я не коментуватиму цей випадок. Але людей, які зовні не відрізняються нічим від представників іншої національності – відрізняють за мовою.
І про себе. Так, цього року я пошкодувала, що не поліглот і що рівень моєї англійської – туристичний: «Хау мач? – Сенк ю вері мач». Трохи навіть пошкодувала, що я лінгвістична однолюбка – і любила та плекала тільки одну мову. Я налягла підвищувати свої знання англійської як міжнародної, бо вони стали необхідними – як ніколи раніше. Однак спостерігаючи за мовною ситуацією нині, я підозрюю, що українська мова має всі шанси стати міжнародною. А що? Нормальна мрія, здається, нормальної українки. І так, я щиро сподіваюсь, що популярність української допоможе й українцям заговорити українською. Бо якщо не зараз, то коли? І якщо має право на існування мовний фронт, то берімо до рук нашу зброю – мову.
Матеріал створений за участі CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції
