Новина із категорії: Борис Юхно, RSS

Роздрукувати        Друкована версія

Грабарі та їх «земля-будувальниця»

Грабарі та їх «земля-будувальниця»
Борис Юхно, RSS
Дата: 22-05-2018, 13:40.
«Колись бідарі йшли в грабарі, а тепер живуть в добрі» (Українське прислів’я)

Грабарі та їх «земля-будувальниця»

Руйнівник легенди
Олег Толкушин – знаний далеко за межами Черкащини геральдист, тобто спеціаліст по гербах найширшого профілю. Він не лише їх досліджує, але й створює, спираючись на історичні документи. І, між іншим, наш теперішній герб Черкас – теж його знань та рук справа. Коли скласти докупи години, проведені Олегом Геннадійовичем у архівах Києва, Полтави, С.-Петербурга та інших міст, де серед десятків тонн документів можна знайти чимало паперів, пов’язаних з черкаською минувшиною – кілька років точно набереться. Він не завжди йме віри академікам, тож періодично підкидає свої оригінальні версії перебігу усім відомих подій.
Якось заговорили про черкаський Казбет і я жартома запропонував Олегові розробити і його герб. Щоб там і рибина була, і вітряк, і кавказець у бурці, адже саме річковий промисел всі віки годував тамтешніх аборигенів, млинами теж околиця славилася, ну а переселенці-черкеси – то така старезна бувальщина, що про неї всі знають. І він солідно відповів: “Перші два елементи – прийнятно. А ось з абреками діла не вийде, бо вони сюди – ніяким боком. Казбет ХІІІ століття – міф. Цьому специфічному району... Ну так, навпростець, років 120. І на гербі мав би бути не екзотичний горянин, а наш звичайний землекоп: чоловік з лопатою і киркою. Грабар, одним словом”.
Грабарі – то такі будівельники, що були вправними у земляних роботах в доекскаваторний період історії. Копали, перевозили, робили дамби, плотини, насипи для залізничних колій і тому подібним чином спотворювали ландшафт від Создателя. Це мені було відомо. Не знав про інше, а саме про те, що згідно ухвали черкаської міської думи наприкінці ХІХ століття на Казбеті централізовано почали селити прибулих із заробітків грабарів. І саме з цього часу, а ніяк не п’ятьма століттями раніше, околиця почала обживатися.
Ось так. Поламав хатки пан Толкушин і гайнув у справах. Довелося розбиратися.

Як Казбек став Казбетом
Колись наше місто дуже славилося грабарями: і міцними чорноробами, і меткою в оборудках “середньою ланкою”, і підприємцями найвищої гільдії, капітали яких множилися на найвигідніших підрядах і спрямуванні потоків робочої сили в межах імперії. У Черкасах ще й дотепер вцілілі найкрасивіші будинки колись належали грабарській еліті.
А на Кавказі, а саме – будівництві Владикавказької залізниці, посеред якої між Чорним та Каспійським морями якраз і височів Казбек, тоді такої роботи була прірва, і платили добре. Відкайлує люд черкаський по кілька місяців, а то й не один рік - і додому. Ще й товариство робітниче з інших країв із собою прихопить, бо в нас таки хороше! Коли ота репатріація укупі з “експансією” досягли піку, Казбет і почав масово заселятися-обживатися. Прийшлі люди в балачках часто згадували свої заробітки. Розповідали про горян, Кавказ, красу Казбеку, видимого звідусіль, тож і стали для решти містян спочатку “казбекськими”, а щоб не ламати язика – то “казбецькими”, а там і куток став Казбетом. Аналогічну топонімічну історію мав і інший, Бешта, назва якого походить від гори Бештау, та до наших днів він не дожив.
Як єдина трудова спільнота саме грабарі мали найбільше значення у економічному розвитку міста. Із будівництвом залізниці Бахмач – Одеса через Черкаси, що завершився у 1912 році, сюди із кількох губерній, не кажучи вже про подніпровські села, прийшли на заробітки тисячі чоловіків. Чимало з них вже були вправними у земляному ділі, позаяк будували колію Київ – Одеса, що пролягла через Корсунь і Смілу. Саме тоді, на піку будівництва залізниць, населення нашого міста зросло з 14 до 40 тисяч. Такі темпи значно перевищували середньостатистичні. Звісно, що за рахунок природного приросту такої демографії в природі не існує, принаймні у наших широтах. Ще й коли зважити, що смертність від усіляких пандемій – грипу, холери та інших напастей, – в ті часи була катастрофічною. Напевне, що чимало теперішніх корінних черкащан у кількох поколіннях стали такими саме внаслідок трудової міграції початку минулого століття.
Не було б перебільшенням сказати, що на рубежі ХІХ-ХХ століть Черкаси стали центром грабарства в масштабах усієї імперії. Так, газета “Киевское слово” повідомляла, що навесні ще 1892 року у земляних роботах у сезон щоденно було задіяно понад чотири тисячі осіб плюс ще тисяча перебувала на заробітках від Білого моря до Каспійського. А ось на трьох десятках місцевих підприємств в цей час трудилося щось близько двох тисяч. Та й то, з врахуванням 120 жінок на цукрозаводі та 230 на махорочній фабриці.
Дуже швидко власники тутешніх грабарських артілей перетворилися у класичних капіталістів періоду найбільшого економічного підйому Росії, що тривав до Першої світової. І що там Щербина зі своїм особняком, теперішнім Палацом одружень на Хрещатику чи Майборода з ошатним палациком міської СЕС! Були хлопці і крутіші, які з дозволу міської думи скуповували “пустопорожні землі” цілими кварталами, так вправно накресленими шотландським архітектором Вільямом Гесте ще в 1814 році. 219 будинків, починаючи зі звичайної мазаної хати і закінчуючи кам’яними двоповерхівками, мав на кінець своєї діяльності черкащанин на прізвище Півторак, – розповідав у романі-хроніці “Понад Дніпром - Славутою” письменник Євген Кротичев.
Інший місцевий “землекоп” Соколов примудрився купити... цілу вулицю. Ну нехай не цілу, а прогін теперішньої Смілянської від Гоголя до Ільїна, зате у центрі. Забудував її з обох боків цегляними будинками і вигідго для себе почав здавати їх тій таки думі для квартирування сімей офіцерів та нижчих чинів піхотних полків, що дислокувалися в Черкасах. Не беруся стверджувати напевне, але схоже, що один з них таки зберігся і знаходиться за теперішньою адресою Смілянська, 63: це там, де “соціальна аптека”. Взагалі той відрізок вулиці був “військовим”: тут тобі і плац для муштри та полігон для срільб на місці стадіону, і Дім військової повинності (тобто воєнкомат по-теперішньому), там, де нині обласна поліція.
Видима річ: хто початково сколочував копійку на земляних підрядах, пізніше дуже успішно інвестував капітали у будівництво та нерухомість. Набудували тоді скільки, що й тепер коли б ви раптом надумали роздивлятися цифри на старих фасадах, неодмінно натрапили б на дати першої половини 1910-х років. І можна лишень уявити, скільки таких будинків було колись. Гадаю, що перефразовуючи слушне визначення “земля - годувальниця” на черкаський лад і вкладаючи трохи інший зміст у слово “земля”, можна сказати: тут вона була і годувальницею, і будувальницею

Теги: черкаси, черкаська область, історія, грабарі, будівельники

Черкаси наживо

Місцевий фотограф Олександр Рибалка зробив світлини мешканців дитбудинків, будинків сімейного типу та інтернатів Черкас та області. Автор робіт
У День захисту дітей, черкасцям продемонструють унікальний фотопроект. Для нього місцевий фотограф Олександр Рибалка зробив світлини мешканців
Котяча дружба ...
Владислав Бедринець, RSS
16+ Про це… ...
Борис Юхно, RSS
Про хрущовки ...
Борис Юхно, RSS
Зачинені двері ...
Анна Сакун, RSS