…із загальної історії
Пригадуєте єхиду – «Черкащина – батьківщина мамонтів»? А між іншим, ніякий це не жарт, адже в наших краях вони не лише плодилися, тож для якихось праслонів таки були батьківщиною за визначенням, але й… використовувалися у господарстві. Не як свійські, бо чого не було – того не було, але ж м’ясо йшло в їжу, шкіра – на одяг, а кістки – на будівництво. Давно звісно, десь 20 тисяч років тому, але ж саме у нас біля Межиріча на Канівщині ще 1965 року розкопали одне з найбільших поселень мисливців, для спорудження лише трьох жител у якому знадобилися кістки 110 мамонтів. Складно навіть уявити, скільки їх тут водилося.
Черкащина – землеробський край. І знаєте відколи? Вже близько 6 тисяч років. Прадавні аграрії – трипільці розселилися у наших землях на всьому правобережному Подніпров’ї і утворили мегаполіси, яких не було більше ніде, де існувала ця культура. А існувала вона довго: удвічі довше, аніж живемо ми у новій ері.
В таких містах проживало до 12−13 тисяч люду – значно більше, аніж тоді у Стародавньому Римі. Найбільші поселення виявлені неподалік сіл Тальянки, Майданецьке, Доброводи, Легедзине, кожне – площею від 200 до 400 гектарів. Усього ж на Черкащині трипільських поселень виявлено понад 300. За роки Незалежності Трипілля стало справжнім історико-культурним брендом краю. Завдячуючи головному «бренд-менеджеру» прадавнього спадку Владиславу Чабанюку, який і «розкрутив тему», у Легедзиному Тальнівського району ось вже 10 років поспіль проводиться колоритна толока-фестиваль, де місять глину і будують круглі трипільські житла. Це – обов’язкове дійство, але ще окрім нього ж усього!
Двічі за часів Незалежності на території краю археологи знаходили легендарне скіфське золото. Уперше – 1996 року у Рижанівському кургані поблизу Звенигородки, удруге – 2011-го біля Нетребки на Корсунщині. Виявлені артефакти – хоч і не пекторалі, та стали найбільшими археологічними сенсаціями сучасності. До слова, в наукових експедиціях Михайла та Лариси Сиволапів знаходиться місце кожному, хто хоче бодай тиждень-другий побути справжнім археологом, і це вельми цікава та корисна «авантюра». Далеко не в кожній області вам безкоштовно запропонують подібне.
Пишатися скіфською минувшиною нашої землі треба, але не згадати про те, що кургани розтягуються тракторами та розкрадаються «чорними археологами» теж необхідно. Бо за пару десятиліть вже не буде чим пишатися.
Коли ви вважаєте, що власними містами Черкащина збагатіла порівняно недавно, то помиляєтеся. Ще у літописну добу тут була сила-силенна тодішніх «райцентрів»: Родень, Заруб, Дверен, Кониля, Чюрняїв, Кулдюрів, Воїнь, Дубниця, Римів та інші. А от самих Черкас тоді ще не було…
Черкащина – колиска козацтва, кому не відомо? Тому – без подробиць. Згадаємо лишень, що перша згадка про черкаських козаків, та й козаків загалом, датується 1492 роком. Тоді кримський хан Менглі-Гірей скаржився литовському князеві щодо факту розгрому черкасцями татарського судна у гирлі Дніпра, а Олександр обіцяв знайти винуватців серед козаків. Ну це як Людовік обіцяв кардиналу покарати мушкетерів.
Загалом з часів Київської Русі і дотепер Україна мала з десяток столиць або ж міст чи містечок, які на різних територіях можна такими вважати: Київ, Харків, Львів, Івано-Франківськ (Станіславів), гірську столицю Гуцульської республіки Ясіню, «одноденну столицю» Закарпаття – Хуст, Чигирин, Батурин, Глухів, Бахчисарай та анархічне Гуляйполе. З-поміж інших наш Чигирин як гетьманська резиденція перебував у статусі адміністративного центру України досить довго, з 1648 по 1676 рік, хоча упродовж цього часу неодноразово руйнувався то османами, то московитами. Провідну роль відіграла Чигиринщина і в Українській революції 1917−1921 років, у якій осередком військового супротиву бішовикам став Холодний Яр.
…з «Черкасизнавства» та суміжних дисциплін
Черкаси – один з трьох обласних центрів з найдовшою смугою пляжів. В межах міста вона тягнеться на 10 кілометрів, а разом з приміськими зонами відпочинку вище та нижче за течією – на всі 20. Черкаська дамба 15 кілометрів завдовж із унікальною «станцією на морі» Панським – окрема принада головного міста області. Утім, як і його вісь – бульвар, який своєрідно відокремлює рекреаційну та історичну частини міста від пізніше утвореної його частини.
Архітектурна особливість Черкас у тому, що їх «концепція» завжди змінювалася іноземцями. Не певен, що десь ще таке було. Спочатку – обрусілим шотландцем Вільямсом Гесте, який під лінійку перекроїв архаїчну мапу міста, потім – етнічним поляком Владиславом Городецьким, який залишив по собі найвідоміші місцеві архітектурні пам’ятки та, насамкінець, «радянським німцем» Вернером Шнейдратусом, який перетворював районний центр у обласний у середині 1950-х.
Черкаси мають кілька унікальностей. Кажуть – єдиний у світі музей однієї книги – «Кобзаря» (принаймні – донедавна було так, але з появою книгосеріалу про Гаррі Поттера може щось і змінилося, але не вдаватимемось), єдиний у Східній Європі буддійський храм, один з шести діючих в Україні планетаріїв (хоча об’єктивно – про цю «родзинку» сьогодні краще не згадувати), одну з півтора десятків уцілілих на теренах колишнього Союзу водонапірних башт конструкції інженера Володимира Шухова 1914 року, парк «Сосновий Бір» (хоча як лауреат Всесоюзного конкурсу у галузі паркової архітектури, Шевченківської премії та згідно Міжнародного каталогу парків ЮНЕСКО він проходить як «імені 50-річчя Жовтня»).
До речі, про парки. Чи відомо вам, що від кінця ХVІІІ і до початку ХХ століття на території теперішньої області налічувалося близько 200 садово-паркових ансамблів, окремі з яких могли б конкурувати із самою уманською Софіївкою? Поступилися б звісно, але ж могли. Що Черкащина ХІХ століття – то той благословенний закутень, у який, ховаючись від тодішньої столичної цивілізації, у свої маєтки забивалися сіятельнійші Потьомкіни, Голіцини, Врангелі, Куракіни, Воронцови, Наришкіни, Шувалови, Корфи, Долгорукі… І кожен з них мав тут свій «англійський» парк, а частіше – кілька.
Або таке. Жодна область не може похвалитися таким числом класиків російської (а ще й польської) літератури, які приїздили у її обшири на відпочинок, коли ще самих областей не було. Байкар Іван Крилов у Козацькому, щоправда, релаксував у форматі заслання, а автор найвідомішого словника Володимир Даль в Умані служив лікарем, але решта – ще й як відпочивали. Особливо Олександр Пушкін, Олександр Купрін (саме у тутешніх лісах він набрів на свою «Олесю», а Микола Гоголь біля Прохорівки – на «Вія», але він – не російський письменник, та й загалом «літературні персонажі з Черкащини» – то окрема доволі цікава тема), Микола Лєсков, Костянтин Паустовський…
Пишу оце й думаю – а чи варто зараз? Та як би не було – хоч сучасне і випливає, і залежить від минулого, та минуле від сучасного – аж ніяк. Тоді нехай буде.
Тоді не зайве згадати, що нехай там сусіди не надто пиндючаться, бо чимало їх «скрепних місць» буквально зроблені з нашого каменю. З усіх отих ріпаківі, мігматитів, градонітів і лабрадоритів, добутих у Набутові, Тальному, Матусові, Лисянці, Машурові, Гарбузині та ще на кількох черкаських кар’єрах. Той камінь тепер – у підмурках чи в оздобі мавзолею, Московського держуніверситету, Палацу з’їздів, Лужників, Храму Хреста Спасителя. Можна нагадати і про те, як Черкащина квітчала насінням обласного «Сортнасіннєовоча», одягала – VІР-ів МОКу навіть у хутро з норки звірорадгоспу облспоживспілки, – та годувала продукцією м’ясо- та консервних комбінатів олімпійську Москву-1980. Багато чого вони забули. Чи то склероз, чи маразм…
…з міжнародних зв’язків
Та коли вже згадали Росію – не забудемо й Америки. Вона, щоправда, нашої матеріальної підтримки ніколи не потребувала, «лише» інтелектуальну та мистецьку. Музика, архітектура, література, історія, біологія – ті царини, у яких за океаном успішно самореалізувалися колишні черкащани.
Скрипаль-віртуоз Міша Ельман – тальнівчанин з 1891 року. Потім петербуржець, лондонець і нарешті – американець. Друг Енріко Карузо, призвідець усіх аншлагів у Карнегі-Холлі упродовж 1920−1940-х років. Останній грандіозний концерт 70-річного Міші Ельмана відбувася у лондонській залі Альберт-Холл за присутності королівської родини, вже не вперше, але тоді – найбільшим числом монарших.
Майбутній автор оперних та оркестрових творів, музичний керівник Центральної синагоги у Нью-Йорку Лазар Вайнер народився 1897 року в Черкасах, а до Америки його родина виїхала 1914-го. Там Вайнер цілковито реалізувався як композитор.
«Чемпіоном музики» назвала свого часу газета «Нью-Йорк таймс» Луїса Краснера. І не дивно: серед скрипалів-віртуозів ХХ століття він вважався одним з найвидатніших. Народився Луїс Краснер 1903 року у Черкасах, а вже 1908-го його батьки дісталися США. Та своєю кар’єрою Краснер зобов’язаний Парижу, Риму, Берліну, Празі. Коли повернувся до Штатів, викладав скрипку у консерваторіях та університетах.
Уродженець Тарасівки, що на Звенигородщині, Олександр Кошиць – усесвітньовідомий композитор і хоровий деригент – й радий би повернутися додому, та «посланцеві Петлюри» в Канаді і США в’їзд до радянської України був заборонений. Поховали його 1944 року у Вінніпезі.
А хореограф Василь Авраменко, «батько українського народного танцю на сцені» – родом зі Стеблева на Корсунщині. І – та сама історія, політичні переслідування. У квітні 1931 року на першій сцені Нью-Йорка, у Метрополітен-Опера, відбувся грандіозний вечір українського танцю за участі 650 (!) танцюристів і хористів. Упродовж всього життя у США Василь Авраменко створював школи, студії, хореографічні ансамблі.
Найвідомішим дослідником першого на планеті шумерського письма став американець жашківського походження Сімха-Ной Крамер, провідним дизайнером будівель «Дженерал моторс» у 1920–1930-ті роки був уродженець Черкас Самуель Кешвен, «головним пасічником США і Канади усіх часів» – черкасець Микола Гайдак. Його підручниками та науковими працями з бджільництва й досі послуговуються професіонали справи в усьому англомовному світі аж до Нової Зеландії.
