«Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними.
А то ще я й здавна тую Мавку «в умі держала…»
(Леся Українка)
Нарешті – прем’єра. Тож цілком зрозуміло – я просто один із кількох сотень глядачів, а не працівник театру. Насправді то неабиякий дарунок долі: бачити народження вистави мало не від самого початку й усвідомлювати власну скромну причетність до таїнства. Та що там «бачити»: досить довго до нього долучатися. Тому наразі складно бути просто неупередженим глядачем, і так чи інак, але підсвідомо «виникатимуть посигання» на репетиційний період.
Зізнаюся: Леся Українка – не найулюбленіша моя літераторка. Ну так сталося, то що ж? Хоча як історична постать і фундаторка нової української літератури – безперечно. До всього, ще й із Черкащиною її пов’язують певні життєві обставини. Але як мовиться – то інша тема. Тож «Лісова пісня» у режисерському баченні Станіслава Садаклієва мала надати мені ще один шанс: чи побачу щось особливе, а не те, що бачив у старому кіно, яке не вразило? Прости мя, грішного, за такі паралелі: ніколи не дивіться вистав очима телеглядача, хоч то і складно.
Ну так, якщо за десятибальною – на «9» це йому вдалося. Сюжет-сюжетом, але його можна сприймати і як класичний, і тоді просто залишається «дивитися виставу», і як такий, що тебе самого «затягує на сцену». У цьому випадку виникло відчуття того, що об’ємність декорацій поширилася і на глядацьку залу. Відтак події першого українського фентезі не так бачилися збоку, як відчувалися із середини. Оцей «ефект присутності» вразив найбільше.
По прем’єрі спілкувався зі знайомою журналісткою. Їй «усе дуже сподобалося, окрім статичності окремих сцен. Тобто коли впродовж 30 секунд чи й більше на сцені майже не відбувалося нічого помітного». Очевидно, комусь справді забракло динаміки. Складно нам, сучасним, відчувати часові темпоритми минулого, та ще й у тій особливій місцині, де розгортаються події феєрії. А ось Станіслав відчув і спробував донести.
Світло, декорації – давно не бачив нічого подібного. Тут справді треба бачити, інакше буде як в анекдоті про переспіваного сусідом Карузо. Вразило музичне оформлення вистави, адже мозок програмувався на доволі «сонливі» мотиви. Та раптом… А що? Сучасна етніка на древнє волинське тло – в цьому точно щось є. Цілковито несподівано, але ж як органічно вплелося! Звісно, не знавець народного одягу тих місць. Але з’явилося відчуття, що актори вбрані саме так, як мені уявлялося, раптом би над тим замислився.
А їхня гра… Давати їй оцінку – вкрай невдячне діло, адже твоє суб’єктивне претендуватиме на статус об’єктивної. Ідеально, чудово чи трохи слабше –але не «завалив» ніхто. Знахідка із потерчатами – ще один майстерний хід Станіслава Садаклієва. Дуже за них переживав, та малеча виявилася на висоті. Дехто – буквально.
… А Лесю таки перечитав. Не всю, а два білих томи із чотиритомника, придбаних колись дідусем у сільській книгарні. Два останніх так і не завезли…
Фото: Дар’ї Роженкової
