Ось і добігає кінця навчальний рік. Я вже давно закінчила середню школу (навіть не хочеться усвідомлювати, що настільки давно). І два мої сини вже кілька років не школярі. Однак в цьому році я не багато разів переступала поріг різних шкіл.
Мені пощастило спілкуватися з багатьма дітьми – від другого до шостого класу – які прочитали мою казку про конячку Камелію і зоряних дітей. (Нагадаю, що ця книга була видана для всіх шкіл і міських дитячих бібліотек завдяки міській програмі виділення грантів в галузі культури).
Важко передати, скільки задоволення я отримала від спілкування з дітьми. Які ж вони у нас розумні… Ми обоворювали багато важливих і цікавих тем – про небайдужість, доброту, сенс життя, красу людської душі, яка іноді приходить у світ у незвичному тілі – не в такому, як у більшості…
Діток, не схожих на більшість, в казці я назвала «зоряними» – тому що чарівна зоряна порошинка впала на животик їх мам, коли ті були вагітними.
Ми говорили зі школярами, іноді досить маленькими (другокласниками, наприклад) на такі серйозні теми, як ставлення в суспільстві до людей з особливими потребами. Дивно – наскільки цікавими і пізнавальними виходили ці бесіди (і не тільки діти щось корисне дізнавалися від мене, часто я вчилася у них).
Іноді з дорослими непросто підібрати правильні слова при подібній розмові. А з дітьми, обговорюючи казку про конячку, не було ніякого дискомфорту. Часто вони самі, без моєї підказки, згадували про паралімпійців, про Ніка Вуйчича – людину, народжену без рук і без ніг. Ми захоплювалися мужністю цих прекрасних, сильних духом людей. Ми міркували – а що кожен з нас може зробити для своїх знайомих, друзів, сусідів, якщо ці люди позбавлені фізичної можливості вести звичний для нас спосіб життя.
В одному з класів я, як зазвичай, провела зустріч з дітьми, після чого вчителька сказала: «А ми завтра всім класом йдемо в гості до родини, де є відразу дві дитини з особливими потребами…» Ось воно, справжнє виховання доброти і відповідальності. Не просто теорія, а – життя.
В одній загальноосвітній школі я була на уроці в особливому класі, де вчаться діти з особливими потребами. Не тільки вчителі віддають всі сили і доброту цим дітям, всі інші школярі їм кожен день допомагають – одягнутися, піднятися по сходах…
Я думаю, один з найстрашніших гріхів в суспільстві, який призводить до його занепаду – це байдужість. Коли немає часу і бажання звернути увагу на біль свого ближнього. Але діти, які всім класом прийшли в сім\’ю, щоб поспілкуватися зі своїми однолітками, позбавленими можливості ходити в школу і взагалі вільно переміщатися – виростуть людьми з красивою, великою душею.
Цікава тема – дитячі малюнки до казки про Камелію. У багатьох класах діти готували до наших зустрічей малюнки, та які чудові! Чарівна конячка, особливі діти Діма і Настя, грифон Пончик, друзі біля багаття в Темному лісі, політ в космос на Зірці Надії – сюжетів було безліч. Іноді діти малювали разом зі своїми батьками, що особливо зворушливо. У кожен малюнок вкладена дитяча фантазія і віра – в ті цінності, які почерпнуті з книги: «Іди за мрією, і ніколи не здавайся!»
Як же хочеться, щоб ця віра ніколи не зникла. На жаль, здатність мріяти і бути добрим – дуже важко не втратити у «дорослому» житті. Однак – можливо, якщо ти сильний духом.
Я від душі насміялася за цей навчальний рік: у наших дітей прекрасне почуття гумору. І звичайно вони його демонстрували, обговорюючи гномів, які в космосі подорожують один до одного в гості; товстого грифона Пончика, який варить суп з чебрецю; дівчинку Настю, яка без кінця обливає себе водою, і багато іншого.
Часто, йдучи зі школи, я ловила себе на думці: якими вони будуть через десять-двадцять років, ці милі хлопчики й дівчатка? Можливо, хтось із них купить конячку-іпотерапевта для черкаських дітей з особливими потребами? І не для комерційних цілей, а – по доброті душевній. Розуміючи, що у кожного з нас є особливе призначення на цій Землі.
